4

Едуард

Я роздягнувся і прийняв душ.

Намагався не шуміти, щоб не будити господиню будинку. І, звісно, її доньку, якщо вона перебуває теж тут. Привів себе до ладу, обгорнувся рушником. А коли повернувся у вітальню, де на мене чекав нічліг, то виявив свіжу білу постіль — подушка в наволочці, простирадла, ковдра. Діна виявилася вельми турботливою дівчиною. Мені навіть здалося, що я не гідний такої уваги. Адже що я такого зробив, крім того, що налякав її до чортиків і нахабно заявився посеред ночі. Нав'язався зі своєю дурною проблемою. Напевно вона теж не спить і думає про те, який же дивний видався вечір. І чужий мужик у вітальні.

Гаразд. Треба вже заснути якось. Завтра довгий насичений день. Я повинен відвідати об'єкт. Напевно мені будуть пил пускати в очі та запевняти, ніби все за планом і комар носа не підточить. Але я в це не вірю. Не буває диму без вогню. Якщо інвестори стурбовані, то є причина. Гадаю, до них долітали якісь чутки про тутешніх шарлатанів. Тому й мене сюди направили — як довбаного нюхача. Хай йому грець. Доведеться їх усіх завтра добре попресувати. Може, воно й на краще, що не висплюся — буду злий, як вовк. Вони в мене ще потанцюють, чортяки...

Я заснув на світанку, тримаючи в руках креслення і телефон з увімкненим ліхтариком. Спершу здавалося, що взагалі не засну. Але потім побачив класний сон. І в ньому була Діна. Та сама дівчина, яка мене прихистила. Тільки уві сні ми були вже парою. Сиділи на кіносеансі та їли попкорн. Вона — помаранчевий — зі смаком сиру. А я — коричневий, у карамельній глазурі. Не пам'ятаю, що було на екрані — була якась маячня, якась збірна солянка з фільмів, які дивився останнім часом. Але я точно пам'ятав її — саму Діну. Адже вона сиділа поруч і сміялася. І в якийсь момент я вирішив, що не можу більше терпіти. Я нахилився, взяв її ніжно за голову. І наблизився максимально щільно, щоб поцілувати її солоні губи.

Я уявляв собі цей смак. Думав, що після солодкої карамелі сіль відчуватиметься дуже яскраво. І цей потворний присмак сиру — немов у дитинстві, коли їси все підряд, аби тільки смачніше було. І все ж це сталося. Я торкнувся її губ. Це було чуттєво. Я відчував, як губи труться одна об одну. Такі теплі й вологі. Це було дуже ніжно і приємно. Але потім...

Потім я відчув цей присмак — він був чомусь не солоним, як очікувалося. А гіркуватим. Навіть дуже гірким. Я хотів відірватися від поцілунку, бо губи натурально пекло від цієї гіркоти. Але не виходило. Я наче завмер, був паралізований. І не рухався доти, доки нарешті не прокинувся. І не зрозумів, що це був лише сон.

— Тепер ти дуже гарний, — почулося крізь дрімоту.

Я розплющив очі та побачив перед собою дитину. Навпроти мене, присівши біля дивана, перебувала дівчинка. Довге світле волосся, заплетене в милі кіски. Такі ж сірі очі, як у мами. Такий самий акуратний носик, губки. Приємне кругле обличчя. Одягнена в жовте платтячко. А в руках — фломастери. Вона їх акуратно складала в короб — засовувала по одному, дотримуючись порядку відтінків. Спочатку червоний, потім помаранчевий. За ними — жовтий і зелений. Блакитний, синій, фіолетовий, чорний.

— Привіт, — сказав я.

 І випадково налякав дівчинку. Вона сіпнулася, розширила очі. Піднялася на ноги, щоб зробити кілька кроків до стіни. І так дивилася на мене безмовно кілька секунд.

Після чого шепнула:

— Він прокинувся... прокинувся... Мамо! — закричала раптом дівчинка і втекла з вітальні, продовжуючи кричати на ходу: — Він прокинувся, мамо! Дядько прокинувся!

Я подивився на годинник і з жахом зрозумів, що спізнююся.

Чорт! Я не завів будильника, бо був упевнений, що не засну. Ну й дурень. Тепер ось затримався, не встигаю. Ще й дівчинку налякав. Діна буде злитися. Розлютиться точно. Я ж обіцяв, що вранці поїду, а вже скоро дев'ята.

Нашвидкуруч зібравшись та зав'язавши навпомацки краватку, не знайшовши у вітальні дзеркала, я заскочив на кухню.

— Гей, народ! Є тут хто?

Діна увійшла на кухню, тримаючи під пахвою дитячий одяг. Вона явно поспішала і, найімовірніше, теж спізнювалася.

— О, Едуарде! — здивувалася вона. І мені здалося, що була навіть рада. — Ти ще тут?

— Так, вибач. Я проспав.

— Так я теж проспала. Не почула будильника. Тепер ось бігаю в милі. Дітей потрібно в садок відвезти. Ти можеш мені допомогти?

— Дітей? — повторив я, насупивши брови від дивних відчуттів. — Ти сказала щойно "дітей"?

Вона зітхнула і знизала плечима.

— Вибач, я вчора не зізналася тобі. Але я самотня мати. І в мене є діти. Тоді мені це здалося важливим — не лякати тебе з порога. Ти мені сподобався. Я б із задоволенням із тобою затусила, якби навколо була інша ситуація. Але тепер ти сам прекрасно бачиш — я бігаю, як фурія. Мішки під очима. Настя сховалася в коморі й боїться виходити, бо ти її будеш сварити...

— Чому це раптом? Не буду я її сварити. Адже це твоя донька була?

— Так. Це Настя. Моя донька. І вона тебе трохи... прикрасила, скажімо так.

— Що? — не зрозумів я.

— Ти в дзеркало на себе дивився сьогодні?

— Ні, — виставив я руки перед собою, щоб хоч на мить зупинити потік нової інформації. — Спокійно. Не так швидко. Хвилину тому ти сказала, що в тебе є діти.

— Так, — кивала вона з невеликим роздратуванням. — Так-так-так, у мене є діти. Тож можеш їхати й не перейматися з цього приводу. Я не буду на тебе ображатися, якщо ти удаси, ніби цієї ночі не було. І ми з тобою не базікали мило про попкорн учора. Я розумію. Діти — це серйозно. Особливо коли вони не від тебе.

— Вони від твого хлопця?

— Немає в мене ніякого хлопця, Едик. Немає. Його не існує. Я його вчора вигадала, щоб на мене маніяк не напав.

— А хто такий маніяк? — запитав Діну дитячий голосок десь знизу. Я заглянув за обідній стіл і побачив ту саму крихітку. Настю. Вона ховалася за одвірок і боялася виходити до мене.

— Настя, давай — виходь. Ми в садок спізнюємося.