2

Діна

— Мене звуть Едуард. І я архітектор.

Ось так і сказав. Гранично коротко, ясно. І досить несподівано.

— Вау... Що, і справді архітектор?

— Так. Дійсно. Ми існуємо, — посміхнувся Едуард. І подивився на мене в дзеркало заднього огляду. — Взагалі мій офіс розташований у столиці. Але зараз я маю проінспектувати один об'єкт у вашому місті.

— Це ви, напевно, на будівництво до нас приїхали?

— Ага. На будівництво. У вас тут ТРЦ є. Біля центрального ринку.

— Так і є. Велика така будівля. Там ще атракціони для дітей обіцяють. Льодовий каток начебто.

— Так, проєкт передбачає таке. Це правда. Тільки зараз там усе на етапі заливки перекриттів. І зі мною зв'язався директор інвестиційного холдингу, який фінансує будівництво. Щоб я приїхав сюди й особисто переконався — все йде як треба. І забудовник не порушує будівельних норм. Не краде цемент, арматуру і взагалі гроші майбутнього власника всього цього комплексу.

— Круто, — замріялася я. Уявила, як це — бути подібною шишкою. І контролювати роботу цілих компаній. — Отже, ви дуже класний фахівець, якщо до вас звертаються з таким проханням?

— Отже, так, — скромничав Едуард. — А ви самі де працюєте?

— О... — Мені було соромно зізнатися, чим я займаюся. Моя робота була не такою блатною. — Краще я не буду говорити. Ви почнете сміятися. Моя робота не така крута, як ваша.

— Ну чому ж. Усі професії важливі. Чим ви таким займаєтеся, що не хочете зізнаватися? Вулиці підмітаєте?

— Ні.

— Кондуктором в автобусі?

— Теж ні.

— Може, ви на вулиці червоних ліхтарів заробляєте? — посміявся Едуард. Але тут одразу ж змінив платівку. — Гаразд, це я вже загнув. Не смішно... Хоча зовнішність у вас дозволяє.

— Хах... — посміялася я. — Такого компліменту мені ще не робили... Коротше, я касир в кінотеатрі. Білети видаю. Продаю чипси й колу. Смажу попкорн. А в перервах між сеансами цей же попкорн підмітаю в совок між рядами. Бо люди — як свині, знаєте.

— Не кажіть, — був він солідарний. Едуард дивився на дорогу і задумливо кивав. А ще він ні краплі не сміявся після мого зізнання. Мені стало легше на душі. Тепер він знає. — Цікава у вас робота. Романтична.

— Романтична? — здивувалася я.

— Кіно можете дивитися, скільки хочеш. Попкорн безплатний.

— Він не безплатний... Та й гладшаєш від нього, коли часто їсти. Це ми вже проходили.

— А ви який попкорн більше любите — солодкий чи солоний?

— Я солоний люблю, — зізналася без вагань. — Зі смаком сиру. Але їм не більше середнього стаканчика. Бо потім дуже води хочеться.

— А я люблю солодкий. З карамеллю. — Це було мило. Такий серйозний чоловік — і не боїться зізнатися, що любить карамельний попкорн. Це дуже мило. Викликало мимовільну посмішку. — І можу його з'їсти скільки завгодно. Завжди беру найбільше відерце, бо буде порожньо вже на середині фільму.

— Хм... — усміхалася я, сидячи на зручному дивані. У приємній напівтемряві салону. — Я зазвичай у дітей під'їдаю.

Ну ось. Проговорилася ненароком. Тепер він чув про дітей. Звичайно, він не маніяк. Це вже ясно. Але тут інша проблема — я його відлякаю новинами про дітей. Утім, може, він і не помітив нічого? Прослухав останнє речення?

— Кхм... Тут розвилка. Мені ліворуч повертати — до висоток?

— Ні. Направо. Я в приватному будинку живу.

— У будинку? — здивувався Едуард. — А говорили начебто, що квартира.

— Ну говорила — і що? — сміялася я. — Так, говорила. Бо боялася сідати в машину до незнайомця.

— Я так і подумав.

— Що? Вважаєте мене дурепою? Що дорослі люди себе так не поводять?

— Ні. Ну чому ж? Просто вам було страшно. Раптом я погана людина. Буває ж різне. Кожен боїться чогось свого. Мені ось теж було страшно підійти до вас і заговорити.

— Чому?

— Бо ви красива жінка. З макіяжем, зачіскою. Відпочиваєте в барі.

— Ха-ха-ха...

Усе це викликало в мене смішки. Він так говорить, ніби не про мене. Мій макіяж і зачіска — це просто нашвидкуруч зроблено в домашніх умовах. Гадаю, що після столиці Едуарду просто шкода таку простачку, як я. Ось і не говорить мені правду в обличчя. Та й сидимо ми на різних сидіннях. Так набагато простіше брехати, щоб уникнути незручності.

— Ні, я правда не наважувався підсісти. Але потім вирішив, що втрачати мені все одно нічого. Відмовите — так і буде. А раптом це шанс приємно поговорити на абстрактні теми. І заодно знайти дорогу до готелю.

— Ну от ми й приїхали, — сказала я з дещицею жалю.

Дуже шкода, що я не можу тут залишитися і поїздити ще двійко кіл по району. Просто послухати Едуарда. Насолодитися нашими безглуздими, нічого не значущими, але такими приємними розмовами.

— Це ваш будинок?

— Так. Мій будинок.

— Симпатичний, — сказав архітектор.

Але він явно лукавив. Для такого професіонала це просто коробка. Звичайна споруда в стилі ранніх дев'яностих. Біла силікатна цегла. На даху — металочерепиця. Вікна — звичайні білі, металопластикові. Для нашої вулиці згодиться. Не гірше і не краще, ніж у сусідів. Але тільки я одна знала, скільки сил і грошей було витрачено на цей будинок — щоб він мав божеський вигляд. А будували його взагалі мої батьки. Навіть не я.

Але все одно спасибі Едуарду.

— Дякую, — усміхнулася я і вирішила все ж таки назвати своє ім'я. — Мене звати Діна.

— Я Едик.

— Едик... — стало мені кумедно, як швидко він вирішив перейти на ти. Ну добре. Едик — значить Едик. — Що ж. Заздалегідь прошу вибачити, що не можу запросити тебе на чай.

— Нічого. Це вже зайве. Я й так тобі набрид напевно своїми розмовами.

— Ні. Все нормально. Навіть чудово. Ми з тобою шикарно поговорили про попкорн. І... торговельний центр. Я бажаю тобі успіхів у твоїй нелегкій справі. Щоб будівництво йшло за планом, а забудовники не крали цеглу. — Він розсміявся. — Так... І щоб усе закінчилося успіхом. Щоб ти міг швидше повернутися у свій шикарний офіс у столиці. А не давився дешевою піцою в наших провінційних кафешках.