Кулінарія відплати

Він підійшов до столу, де лежав короп. Його пальці, звиклі до ювелірної точності та креслень, тепер вправно взялися за ніж. Артем готував зосереджено, майже медитативно. Він очистив рибу від луски, зробив глибокі надрізи, заправив їх лимоном та спеціями. У кожному його русі була певна жорстока естетика — він створював декорацію для фінального акту їхнього сімейного спектаклю.

Поки риба запікалася в духовці, наповнюючи кухню пряним ароматом, Артем дістав телефон.

— Стас, — голос у слухавці був сухим, як розпечений пісок. — Заїдь за адресою, яку я скинув. Забери Лєру. Вона має бути тут за годину. І... будь ввічливим. Вона — мій особистий гість.

Артем накрив стіл на трьох. Кришталь, срібло, ідеально біла скатертина — усе виглядало так, ніби вони чекають на раду директорів «L’Eclat», а не на випадкову дівчину з нічного клубу.

Він піднявся на другий поверх і зупинився біля дверей спальні Аліни. За ними було тихо, лише зрідка чувся приглушений схлип.

— Через сорок хвилин вона буде тут, Аліно, — промовив він крізь дерево дверей, не намагаючись увійти. — Раджу тобі вмитися і вийти. Твій вигляд має бути бездоганним. Ми не дозволимо сторонній людині побачити тріщини в нашому кришталі. Навіть якщо цей кришталь уже розбитий.

Він розвернувся і пішов до вітальні, де в панорамному вікні вже виднілися вогні фар позашляховика, що наближався до воріт маєтку.

Вечеря була сервірована з тією бездоганною холодністю, яка завжди панувала в домі Артема. Скляний стіл, заставлений порцеляною та кришталем, здавався кордоном між трьома світами, що зіткнулися в цій вітальні. Повітря було наелектризоване: запах дорогого парфуму Лєри — агресивного й солодкого — змішувався з тонким, ледь вловимим ароматом лаванди, що виходив від Аліни.

Артем сидів на чолі столу, нагадуючи архітектора, який з цікавістю спостерігає за тим, як під навантаженням тріщить його власна конструкція.

Лєра: Вона почувалася тріумфаторкою. Кожна деталь цього дому — від мінімалістичних меблів до панорамних вікон — кричала про владу, до якої вона тепер мала доступ. «Нехай ця "дружина" носить свої сукні та малює ескізи, — думала вона, пригубивши вино. — Я — та, хто дає йому вогонь, якого він так боїться. Я — його справжній вихід, а вона лише частина інтер'єру». Їй подобалося бути коханкою «архітектора», адже це означало бути тією, хто бачить його без масок.

Аліна: Її спина була прямою, як струна. Кожен рух був відточений, але всередині все стискалося від жаху й нерозуміння.  Кожен погляд Лєри вона відчувала як опік, але вихована в суворості своєї майстерні, вона не дозволяла жодному м’язу на обличчі здригнутися.

Артем: Його погляд був скляним. Він спостерігав за обома жінками, немов за лабораторними зразками. «Ось вона — ідеальна картина мого життя, — міркував він. — Одна — моя ілюзія спокою, інша — моя ілюзія пристрасті. Жодна з них не є справжньою. Аліна зрадила мене з Павлом, а Лєра... Лєра зрадить мене з першим, хто запропонує більше за мій фонд. Весь цей стіл — декорація для моєї самотності».

Артем повільно поставив келих на стіл. Звук кришталю об скло пролунав як постріл.
— Аліно, люба, я не представив вас офіційно, — почав він, і його голос був м’яким, як оксамит, під яким ховається лезо. — Це Лєра. Вона допомагає мені... не відчувати тиші, коли в цьому домі стає надто порожньо. А це — Аліна. Моя законна дружина, мій найкращий «актив» і жінка, яка вміє створювати красу з нічого.

Лєра задоволено посміхнулася, кинувши переможний погляд на Аліну.
— Приємно нарешті побачити ту, про кого Артем так часто... забуває згадувати, — процідила вона.

Аліна повільно підняла очі. У них не було сліз, лише крижана зневага, якої вона навчилася в самого Артема.
— Роль коханки завжди була найпростішою, — тихо, але чітко промовила вона. — Тобі дістаються лише крихти від «архітектора», Лєро. Ти бачиш його в готелях, а я... я бачу його стіни. Ті самі стіни, які він будує щодня.

Вона перевела погляд на Артема, і в її очах спалахнуло щось небезпечне.
— Ти говориш про ролі, Артеме? Розкажи їй тоді про роль Павла. Про те, як твій «щит» виявився єдиним, хто зміг доторкнутися до мене, поки ти ховався в Карпатах. Ти ж бачив фото, чи не так? Той поцілунок кілька днів тому... Він був справжнім. На відміну від усього, що відбувається за цим столом. Це була моя єдина мить правди в твоїй скляній клітці.

Артем зблід. Його маска спокою на мить дала тріщину. Він не очікував, що вона сама витягне цей козир на світло.

— Вибачте, але мені не вистачає повітря, — Аліна різко підвелася. Стільці жалібно скрипнули. — Твоя вечеря закінчена, Артеме. Насолоджуйся своєю «коханкою». Вона ідеально підходить до твого інтер’єру.

Вона не бігла. Вона вийшла з вітальні з високо піднятою головою, хоча всередині все обривалося. Тільки-но важкі дубові двері за нею зачинилися, вона вибігла на терасу і кинулася в глибину саду. Нічне повітря було різким, воно било в обличчя, намагаючись змити запах цього вечора.

Аліна пробігла метрів сто, аж поки дерева не сховали її від світла вікон. Раптом різкий, нестерпний біль пронизав нижню частину живота. Вона зойкнула, хапаючись за стовбур старої сосни. Ноги стали ватяними, вона повільно опустилася на траву, згинаючись навпіл.
— Ні... тільки не зараз... — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі.

Артем, який вибіг слідом через хвилину, знайшов її саме так: маленьку, беззахисну постать у бездоганній сукні, що згорнулася клубком на сирій землі. Його «архітектурний» гнів миттєво змінився тваринним страхом.
— Аліно! — він упав перед нею на коліна, намагаючись підняти її голову.

Вона була смертельно блідою, її губи тремтіли, а пальці з силою впивалися в його передпліччя.
— Дитина... — ледь чутно видихнула вона, перш ніж знову скрикнути від болю. — Артеме, врятуй її...