Гра в імітацію життя

Це не була риболовля зі спінінгом. Це було полювання на відчуття. Артем скинув із себе маску «архітектора» разом із залишками карпатського спокою. У спортивному костюмі, з розстебнутою олімпійкою, він виглядав небезпечно і привабливо — чоловік, якому нічого втрачати.

— Нарешті! — Сергій гукнув його, тримаючи в руці склянку з бурштиновою рідиною. — Забудь про лабіринти хоча б на одну ніч. Тут немає стін, тільки горизонт і дівчата, які знають, як мовчати красиво.

Артем не відповів, лише взяв склянку і випив її залпом. Алкоголь обпік горло, але не зміг загасити той внутрішній жар, який розпалили знімки Аліни.

Цієї ночі він був зіркою цієї вечірки. Він фліртував з кожною, хто опинялася в радіусі його погляду. Його посмішка була сліпучою, але очі залишалися холодними, як лід у келиху.

• Блондинка в червоному: Вона сміялася з його жартів, торкаючись його плеча, а Артем лише сильніше стискав її талію, намагаючись витіснити запах лаванди запахом її дешевого глянцю.
• Дівчата біля басейну: Він купував коктейлі, розсипав компліменти, які нічого не важили, і дозволяв собі зайве, знаючи, що завтра вранці він знову одягне броню.

Щоразу, коли він наближався до межі, у голові спалахував образ Аліни, яка чекає його в темному маєтку. Це лише підстьобувало його: він замовляв нову порцію віскі й знову повертався до гри.

— Ти сьогодні у вогні, брате, — прошепотів Сергій, спостерігаючи, як Артем шепоче щось на вухо черговій красуні.
— Я просто спалюю зайвий матеріал, — відрізав Артем, не зводячи очей із дівчини, яка так відверто намагалася стати його «новою правдою» хоча б на одну годину.

Ранок у заміському котеджі просочився крізь важкі штори болючим сонячним світлом. Артем розплющив очі, відчуваючи, як кожна клітина мозку протестує проти вчорашнього коктейлю з віскі та гучної музики. Поруч, загорнута в біле простирадло, спала дівчина — здається, та сама блондинка, з якою він танцював біля басейну.

Він сів на край ліжка, стиснувши скроні долонями. У голові — абсолютний вакуум. Фрагменти вчорашнього вечора спалахували уривками: сміх Сергія, крижаний алкоголь, чиїсь тонкі пальці на його спортивному костюмі... але далі — суцільна темна пляма. «Архітектор» вперше за роки втратив контроль над власним графіком.

Дівчина поворухнулася і розплющила очі, впізнавши в ньому вчорашнього «короля вечірки».
— Ох, Артеме... — промуркотіла вона, потягуючись. — Ти вчора був... дуже переконливим у своєму бажанні забутися.

Артем не відповів. Він мовчки підвівся, знайшов свій телефон і простягнув їй.
— Запиши свій номер, — голос був хрипким, але звична сухість повернулася. — Можливо, ти мені ще знадобишся. Як... запасний варіант.

Він не дивився на неї, поки вона вбивала цифри в контакти під ім'ям «Лера». Для нього це не було початком роману — це була чергова деталь у його новій схемі виживання. Якщо Аліна змогла знайти тепло в обіймах Павла, то він побудує свій лабіринт із випадкових зустрічей, де почуттям просто не буде місця.

Артем швидко одягнувся, накинувши олімпійку. Запах чужих парфумів та готельного мила тепер в’ївся в його одяг, замінивши запах домашньої лаванди.

Чорний позашляховик Артема безшумно зупинився біля під’їзду до маєтку. На пасажирському сидінні, поруч із розрядженим телефоном, лежав свіжий короп, загорнутий у цупкий папір — ідеальне алібі, куплене в придорожньому магазині за величезні гроші, щоб виглядати як «трофей».

Артем вийшов з машини, поправляючи комір спортивної олімпійки. Він відчував себе випаленим зсередини, але маска «архітектора» знову була на місці — непроникна і холодна.

Він зайшов у хол, тримаючи пакунок у руках. Аліна вже чекала на нього, її очі були червоними від безсоння, а в погляді змішалися надія та жах.

— Приніс вечерю, — кинув він коротко, прямуючи до кухні, навіть не глянувши на неї. — Клювання було непогане під ранок.

Аліна не рушила з місця. Коли він проходив повз, повітря навколо нього здригнулося. Це не був запах річкової води чи хвої. Це був солодкий, важкий аромат чужого парфуму — зухвалий «отруйний» шлейф, який неможливо було сплутати ні з чим іншим.

— Гарна риболовля, Артеме? — її голос тремтів, але в ньому з'явилася гострота. — Твій короп пахне не водою, а дешевим глянцем і готелями на годину. Ти навіть не намагався це приховати, чи не так?

Артем зупинився біля стійки, почавши розгортати рибу. Його рухи були механічними.
— Я роблю те, що вважаю за потрібне, Аліно. Ти вільна займатися своїми ескізами, я — своїм дозвіллям.

— Ти привіз цей запах навмисно! — вигукнула вона, підходячи ближче, порушуючи його «безпечну дистанцію». — Ти хочеш, щоб я відчула цей бруд? Хочеш показати, що тепер ми квити? Скажи мені в очі, де ти був і з ким!

Артем повільно повернувся. Його погляд був порожнім, як закинутий будмайданчик.
— Якщо ти хочеш поговорити про «бруд», давай згадаємо твої фото з Павлом, — промовив він тихим, небезпечним шепотом. — А щодо мого вечора... це лише дані, які тебе не стосуються. Насолоджуйся вечерею.

Він залишив рибу на столі й попрямував до своєї кімнати, де в списку контактів під ім'ям «Лера» чекав його новий інструмент контролю над власним болем.

Артем піднявся до себе, де першим ділом став під крижаний душ, змиваючи з тіла липкий запах нічного клубу, готельного мила та парфумів Лери. Він діяв методично, наче дезинфікував рану. Переодягнувшись у чистий домашній одяг — м'який сірий кашеміровий светр та штани, — він знову став схожий на господаря маєтку, але в його рухах з'явилася нова, хижа розслабленість.

Він повільно спустився на кухню, де Аліна все ще стояла біля столу, заціпеніло дивлячись на принесеного коропа.

Артем підійшов до кавомашини, ігноруючи напругу, що буквально іскрила в повітрі.

— Приготуй рибу, Аліно, — промовив він, не повертаючи голови. — Зроби це красиво. Сьогодні ввечері у нас буде гість.