Штиль перед штормом

Він зупинився навпроти Аліни, але не підійшов близько. Запах дорогого парфуму тепер змішувався із запахом неопрену та металевим відтінком рибальського спорядження, яке вже чекало в машині.

— Не чекай мене ввечері, — кинув він коротко, поправляючи манжет олімпійки. — Я повернуся завтра вранці. Поїду на річку, мені потрібна тиша.

Він нарешті підняв на неї погляд — холодний, як вода в глибокому болоті. У цьому погляді не було співчуття до її змарнілого обличчя, лише суха констатація факту.

— Усе, що тобі потрібно, принесуть. Не намагайся мені дзвонити — зв’язку на березі не буде. У мене є справи з самим собою, які я маю закінчити до світанку.

Артем розвернувся і попрямував до виходу. Його кроки в кросівках були майже безшумними, що лякало більше за звичний стукіт туфель. Він не озирнувся, навіть коли рука вже торкнулася важкої ручки вхідних дверей.

Для нього ця риболовля не була відпочинком. Це був спосіб висидіти в засідці на власні думки, поки в багажнику позашляховика, поруч зі спінінгами, лежала папка з детальним планом ліквідації активів Павла.

Аліна залишилася стояти в порожньому холі, дивлячись на зачинені двері. Вона знала: коли Артем повернеться вранці, він привезе з собою не рибу, а рішення, яке остаточно змінить їхній лабіринт.

Позашляховик Артема прорізав нічний туман, але тримав курс не на тихий берег річки, а до закритого заміського комплексу, де Сергій уже підготував усе для «терапії забуття». Коли Артем вийшов із машини, звук басів віддавався в грудях, а запах хвої змішувався з ароматом дорогого кальяну та жіночих парфумів.