Залізобетонне мовчання

Коли Аліна спустилася до сніданку, вона не застала Артема. На столі не було навіть кави, лише роздрукований аркуш із новим графіком та баночка з вітамінами, пересунута на інший край — подалі від її ескізів.

— Артем Сергійович від’їхали о п’ятій ранку, — пролунав голос нового охоронця, молодого хлопця з порожніми очима, який замінив Павла. — Його розпорядження: ви не залишаєте другий поверх без супроводу.

Аліна відчула, як у горлі став клубок. Він не просто збудував стіну — він замурував вікна.

Увечері, коли він повернувся, він навіть не зайшов до вітальні. Аліна перехопила його біля сходів. Він виглядав ідеально: костюм-трійка, жодної зім'ятої складки, обличчя — чистий аркуш граніту.

— Ти знову тікаєш? — її голос звучав хрипко. — Після вчорашнього ти просто вирішив стерти все, як невдале креслення?

Артем зупинився, але не повернувся до неї. Він дивився кудись крізь стіну. Його голос був позбавлений будь-яких обертонів, сухий і механічний.

— Вчора стався збій у протоколі, Аліно. Гормони, нічне повітря, втома... це не має значення. Я провів аудит своїх рішень. Моя емоційна залученість заважає безпеці дитини.

— Дитини? — вона зробила крок вперед, намагаючись зазирнути йому в очі. — А як щодо нас? Ти вчора крав мою футболку, Артеме! Ти цілував мене так, ніби я — твій останній подих!

— Тієї футболки більше немає. Я її спалив, — збрехав він, хоча насправді вона лежала в його сейфі, заперта під шестизначним кодом. — Відсьогодні наші стосунки переходять у формат «опікун — об’єкт». Ти отримуєш усе необхідне: лікарів, продукти, комфорт. Але я більше не буду з тобою розмовляти про «хімію» чи «лабіринти».

— Ти не можеш просто вимкнути почуття, як світло в коридорі! — крикнула вона йому в спину.

Артем нарешті повернув голову. Його очі були порожніми, як занедбані шахти.

— Я — архітектор, Аліно. Я можу перебудувати будь-яку конструкцію. Навіть власне серце, якщо воно починає загрожувати цілісності проекту. Твоя майстерня відсьогодні зачинена на електронний замок. Ескізи передаватимеш через охорону.

Він піднявся нагору, і звук його кроків відлунював у порожньому домі, як удари молотка, що забиває останню дошку в її новій, ще вищій і холоднішій клітці.

Аліна залишилася стояти внизу. Вона зрозуміла: той поцілунок не розтопив лід. Він змусив Артема наростити його ще товщим шаром, щоб захиститися від болю, який він більше не міг контролювати.

Артем перетворив їхній спільний дім на зону відчуження. Протягом цих трьох днів він діяв як ідеально налагоджений механізм: на столі з'являлася свіжа їжа, вітаміни, про які він дізнався з медичних звітів, та все необхідне, але жодне слово не злітало з його губ. Він став привидом у власному лабіринті, зачиненим у тій самій кімнаті, куди Аліні тепер був закритий доступ.