Токсична опіка

Ранок у маєтку був нетипово тихим. Не було чути звичного гуркоту кавомашини чи різкого запаху тютюну. Артем чекав на неї у вітальні, де на скляному столі замість конвертів із компроматом тепер лежав стос чистих аркушів ватману та набір нових олівців.

Коли Аліна спустилася, вона була готова до чергового допиту, але Артем зупинив її лише жестом руки. Його погляд залишався холодним, проте з нього зникла та ріжуча жорстокість, яка була вчора.

— Сніданок на столі. Сир, фрукти. Тобі потрібно більше білка, — промовив він, не відриваючись від планшета. — І я розпорядився привезти твій професійний стіл із майстерні сюди.

Аліна завмерла, підозріло дивлячись на нього.
— Ти дозволяєш мені працювати?

— Малювати ескізи — так, — Артем нарешті підняв на неї очі. У них все ще ховалося «подвійне дно», він вивчав її міміку, шукаючи фальш у кожному русі. — Але майстерня в підвалі закрита. Жодної пайки, жодної роботи з емалями чи хімічними реагентами. Випари металу — це отрута для дитини. Навіть не думай туди спускатися.

— Але замовлення для виставки... я маю закінчити хоча б прототипи! — почала вона, відчуваючи, як опіка Артема миттєво перетворюється на нову форму в'язниці.

— Ти нікому нічого не винна, крім цього плоду всередині тебе, — він підвівся, повільно підійшовши до неї. — Я вірю, що дитина моя. Це єдине, що зараз має значення. Але не думай, що твій «поцілунок розпачу» з Павлом викреслено з протоколу. Я ще не знайшов усіх відповідей.

Він провів пальцем по краю столу, де лежали олівці.
— Малюй, Аліно. Будуй свої замки на папері. Але не намагайся вилити їх у металі, поки я не буду впевнений, що фундамент нашої довіри не прогнив остаточно.

Він пішов до виходу, на ходу набираючи номер служби безпеки. Аліна залишилася стояти посеред вітальні, стискаючи в руках олівець. Це була свобода, але зі смаком стерильної лікарняної палати.

Коли кроки Аліни стихли на першому поверсі, Артем повільно піднявся сходами. Його будинок завжди був територією логіки, де кожна кімната мала своє призначення, але її спальня залишалася для нього зоною аномалії. Тут повітря було іншим — м’якшим, просякнутим тонким шлейфом лаванди та творчого хаосу, який він так старанно намагався впорядкувати.

Він зупинився на порозі. У руках він тримав невелику скляну баночку з вітамінами — найкращими, які можна було знайти, відібраними з тією ж прискіпливістю, з якою він обирав постачальників дорогоцінних металів. Для нього це був не просто жест піклування, а черговий «елемент конструкції»: він мав бути впевнений, що фундамент нового життя всередині неї буде бездоганним.

Артем підійшов до тумбочки і поставив вітаміни поруч із склянкою води. Його погляд затримався на розкиданих на ліжку речах. Там лежала її футболка — та сама, домашня, в якій вона виходила вчора. Проста біла тканина, що зберігала тепло її тіла.

Він завагався лише на мить. «Архітектор» всередині нього кричав про слабкість, про те, що не можна дозволяти емоціям брати гору над фактами. Але чоловік, який пам’ятав кожну секунду їхньої київської ночі, виявився сильнішим.

Артем простягнув руку і взяв футболку. Вона була майже невагомою. Він підніс її до обличчя, заплющивши очі. Запах... Це був не просто парфум. Це був аромат самої Аліни, змішаний із запахом олівців та металевого пилу її майстерні. У цей момент він відчув таку гостру потребу захистити її від усього світу — і навіть від самого себе, — що дихання перехопило.

Він не просто вірив, що дитина його. Він відчував це кожним нервом. Але поцілунок із Павлом все ще стояв між ними, як невидима скляна стіна, яку він боявся розбити, щоб не поранити її уламками.

Артем згорнув футболку і сховав її під свій піджак, притиснувши до грудей. Він вийде з цієї кімнати знову холодним, знову буде шукати «подвійне дно» в її словах і контролювати кожен її крок. Але тепер він мав із собою частинку її істини.

Він вийшов, тихо зачинивши двері, і лише звук його кроків по коридору нагадував про те, що господар повернувся на свій пост.

Вечір у вітальні знову нагадував засідання військового трибуналу. Артем сидів за своїм ноутбуком, переглядаючи звіти, а Аліна, демонстративно ігноруючи його присутність, намагалася зосередитися на ескізі. Але олівець у її руці лише ламав грифель, залишаючи на папері рвані, нервові лінії.

— Ти знову не допила молоко, — кинув Артем, не піднімаючи очей від екрана. — Я бачив за записами кухні. Це не примха, Аліно. Це частина режиму.

Вона різко відклала олівець. Звук удару дерева об скло пролунав як постріл.

— Режиму? — вона розвернулася до нього, і в її очах спалахнув вогонь, який неможливо було приборкати жодним контрактом. — Ти перетворив цей дім на лабораторію. Ти стежиш за кожним моїм ковтком, за кожним кроком по периметру. Ти граєш у «архітектора», який будує ідеальне майбутнє для своєї дитини, але при цьому ставишся до мене як до інкубатора з подвійним дном!

— Я лише дбаю про безпеку, — холодно відповів він, нарешті закривши ноутбук. — Після того, що сталося з Павлом, моя довіра до твоїх самостійних рішень дорівнює нулю.

— Твоя довіра? — Аліна видала короткий, болючий смішок і підійшла ближче. — Ти кажеш про довіру, але сам поводишся як злодій у власному домі. Може, поясниш, навіщо «великому і холодному» Артему Коваленку моя стара біла футболка?

Артем застиг. Його пальці, що саме тягнулися до склянки з водою, на мить напружилися. Обличчя перетворилося на непроникну маску, але в глибині зіниць промайнула тінь — він був викритий.

— Я бачила тебе сьогодні вранці, — продовжувала вона, її голос тепер тремтів від суміші гніву та дивного, болючого торжества. — Я була у ванні, Артеме. Я бачила крізь прочинені двері, як ти зайшов. Ти поставив ті кляті вітаміни, а потім... Ти взяв мою футболку. Ти притискав її до обличчя, наче це єдине, що тримає тебе на плаву в твоєму бетонному світі.

Артем повільно підвівся. Його постать здавалася величезною в напівтемряві вітальні, але вперше вона не виглядала загрозливою. Вона виглядала зламаною.