Протокол тотального контролю

Номер №402 занурився у сизу напівтемряву, розрізану лише холодним світлом монітора. Артем сидів нерухомо, його обличчя нагадувало посмертну маску з білого мармуру. Біль відступив, поступившись місцем крижаній, майже науковій цікавості мисливця.

Він знову натиснув кнопку виклику приватного детектива. Його голос звучав низько, без жодної тремтячої нотки — сухий перелік інструкцій, що нагадував вирок.

— Слухай уважно, — промовив Артем, дивлячись у порожнечу перед собою. — Мені не потрібні просто звіти. Мені потрібне їхнє життя під мікроскопом. Двадцять чотири години на добу. Сім днів на тиждень. Кожна секунда їхнього існування тепер належить мені.

Детектив на іншому кінці завагався, відчувши зміну в тоні замовника, але Артем перебив його:
— Кожен телефонний дзвінок — запис на мій стіл до ранку. Кожне повідомлення, кожен видалений чат. Мені потрібні дані з їхніх фітнес-браслетів: я хочу знати, коли їхній пульс прискорюється. Навіть сміття, яке вони викидають із маєтку — кожна чекова квитанція, кожен розірваний папірець має бути просіяний та проаналізований.

Артем зробив довгу затяжку, спостерігаючи, як дим повільно розчиняється в повітрі номера.
— Якщо вони вийдуть у сад — я хочу бачити кут їхніх поглядів. Якщо вони заговорять — я хочу чути кожне зітхання. Будь-яка дрібниця, яку ти вважаєш неважливою, може стати ключовою. Ти станеш моїми очима, які ніколи не кліпають.

Він поклав слухавку, навіть не чекаючи підтвердження. Тепер його життя перетворилося на зал очікування. Щоранку він чекатиме на «Ранковий звіт» — товсту папку чи зашифрований файл, де буде розписана анатомія їхньої зради.

Артем підійшов до вікна, де за склом догорав вечірній Київ. Він більше не поспішав повертатися до маєтку. Навіщо, якщо тепер він знатиме про те, що там відбувається, краще за тих, хто там перебуває?

Він відчував дивне, майже хворобливе задоволення від того, що тепер він — невидимий режисер цієї вистави. Аліна думає, що вона вільна; Павло думає, що він перехитрив господаря. Але насправді вони обоє перебувають у прозорій капсулі, стіни якої Артем стискатиме з кожним новим звітом.

«Ваша свобода була ілюзією, — прошепотів він, гасячи цигарку об край дорогого столу. — Тепер ви — лише дані в моїй таблиці».

Минуло два тижні — чотирнадцять днів, кожну хвилину яких Артем прожив у цифровому задзеркаллі. Номер №402 перетворився на його командний пункт, де стіни були обвішані графіками дзвінків, картами переміщень і роздруківками повідомлень. Він схуд, його очі стали ще холоднішими, а рухи — ще точнішими.

Чотирнадцятий звіт лежав на столі. Артем не поспішав його відкривати. Він знав ритм життя у маєтку краще за власний пульс.

Павло більше не приховував своїх амбіцій у тіні. Аналіз його дзвінків показав: він методично обробляв раду директорів, натякаючи на «нестабільний психічний стан» Артема. Його план був простим і жорстоким: використати Аліну як законну дружину, щоб через неї отримати контроль над активами фонду, поки «архітектор» вважається недієздатним. Він грав роль турботливого захисника, але кожен його крок був прорахованою атакою на імперію Коваленка.

Аліна ж перетворилася на тінь. Вона майже не виходила з майстерні. Її сміття складалося лише з пошматованих ескізів та порожніх пакувань від кави. Вона не відповідала на загравання Павла, але й не проганяла його — вона була в стані емоційного анабіозу, який Артем створив своїм зникненням.

Детектив зайшов без стуку. Його обличчя було серйознішим, ніж зазвичай.
— Об'єкт №1 сьогодні о 10:45 змінила маршрут, — сухо доповів він. — Замість офісу вона поїхала до приватної клініки «Медікор».

Артем нарешті підняв очі від монітора.
— Лікарня? — його голос прозвучав як тріск тонкого льоду. — Які відділення? Хто лікар?
— Вона провела там дві години. Була записана під дівочим прізвищем. Потрапити до внутрішньої бази клініки поки не вдалося, але за зовнішніми ознаками — вона була дуже блідою, коли виходила. Павло її не супроводжував. Він чекав у машині за два квартали, вона заборонила йому заходити.

Артем встав, ігноруючи втому, яка свинцем наливала м'язи. Його мозок миттєво почав будувати нові схеми. Чому вона ховалася від Павла? Чому лікарня саме зараз?
— Мені потрібні подробиці, — процідив він, підходячи до детективу впритул. — Кожна крапля її аналізів, кожен рядок у медичній карті. Якщо вона хвора — я маю знати діагноз раніше за неї. Якщо вона... — Артем зупинився, страшна здогадка на мить збила його дихання. — Якщо це пов'язано з тим вечором у маєтку... мені потрібне підтвердження.

Він відчував, як контроль, який він так старанно вибудовував два тижні, починає вислизати крізь пальці. Світська гра у шпигунів закінчилася. Тепер на кону було щось значно інтимніше і небезпечніше.

— Купи персонал клініки, зламай їхню мережу, зроби що завгодно, — Артем схопив телефон, його пальці з силою стиснули корпус. — Але до вечора я хочу знати, з яким секретом вона вийшла з того кабінету.

Це повідомлення стало для Артема вибухом, який вщент розніс стіни його останнього сховища. Звіт детективів був коротким, але нищівним: «Вагітність. Термін — 2 тижні».

Цифри врізалися в пам'ять, як тавро. Два тижні. Саме тоді, коли він був у готелі, намагаючись осягнути зраду, а вона... вона була в маєтку з Павлом. Артем не був святим, він був жорстоким «архітектором», але він не був «козлом». Він не міг дозволити дитині, навіть якщо вона була плодом цієї брудної гри, стати заручником лабіринту.