Тимчасовий притулок у порожнечі

Будинок зустрів його тією самою тишею, яка ще вчора здавалася йому затишною. Тепер кожен кут вітальні, кожен відблиск на скляному столі нагадував про знімки Крістіни. Артем піднявся на другий поверх, рухи були механічними, наче в робота. Він не вмикав світло — йому було достатньо синього мерехтіння вуличних ліхтарів.

Він кинув у невелику сумку кілька сорочок, ноутбук і зарядні пристрої. Його погляд на мить затримався на розкиданих ескізах Аліни, що лежали біля ліжка. Він різко відвернувся.

Артем підійшов до столу, взяв аркуш паперу та ручку. Його рука, що завжди була ідеально точною під час роботи з кресленнями, зараз ледь помітно тремтіла. Він написав лише шість слів, позбавлених будь-яких емоцій, тепла чи пояснень:

«Їду у відрядження. Закінчу справи — повернусь».

Ні звернення «люба», ні підпису. Лише суха констатація факту. Він поклав папірець на найвидніше місце у вітальні й вийшов, не озираючись.

Замість того, щоб поїхати до друзів чи в один зі своїх заміських будинків, Артем зняв номер у невеликому, закритому готелі на околиці міста, де його ніхто не знав. Тут не було панорамних вікон, не було запаху хвої — лише стандартні меблі та холодна анонімність.

Він кинув сумку на підлогу і вимкнув телефон. Темрява номера стала його новим лабіринтом. Наступні кілька днів мали стати часом очікування вироку від експертів і детектива. Артем сів у крісло біля вікна, дивлячись на вогні нічного Києва. Він знав: коли він увімкне телефон і отримає результати, його життя або повернеться до світла, або остаточно перетвориться на попіл.

А поки що він вибрав самотність — єдину форму контролю, яка в нього залишилася.

Вечір опустився на лісовий маєток густим синім покривалом. Аліна під’їхала до будинку, очікуючи побачити світло у вікнах вітальні та знайомий силует Артема, але дім зустрів її холодною, мертвою темрявою.

Аліна увійшла, не знімаючи пальта. Усередині пахло кавою, яку вони пили вранці, та ледь відчутним димом — Артем знову курив у домі, що було першим тривожним сигналом. Вона клацнула вимикачем, і м’яке світло ламп вихопило порожнечу вітальні.

— Артеме? — її голос пролунав надто гучно в цій тиші.

Відповіді не було. Вона пройшла до кухні, потім у спальню. Речі були на місці, але атмосфера змінилася — повітря стало важким, наче перед грозою. Повернувшись у вітальню, вона нарешті помітила аркуш паперу на скляному столі.

Вона взяла його тонкими пальцями. «Їду у відрядження. Закінчу справи — повернусь».

Аліна перечитала це тричі. Жодного «вибач», жодного пояснення, куди саме. Лише кілька годин тому вони були в готелі, де він шепотів, що вона — його єдина правда. А тепер цей сухий, майже канцелярський папірець.

Тремтячими руками вона дістала телефон. Артем був поза зоною досяжності. Серце почало бити тривожний ритм. Вона швидко знайшла в контактах номер Павла.

— Павле, це Аліна. Артем з тобою? — голос ледь помітно зривався.

На тому кінці запала важка пауза. Павло, який завжди знав кожен крок свого шефа, відповів не одразу.
— Ні, Аліно. Артем Сергійович відпустив мене ще дві години тому біля офісу. Сказав, що далі поїде сам і що я йому сьогодні більше не потрібен.
— Він залишив записку про відрядження, — прошепотіла вона. — Ти щось знаєш? Куди він міг поїхати? Які справи?
— Я нічого не знаю про жодне відрядження, — голос Павла звучав щиро здивованим і дещо стурбованим. — У графіку на найближчі три дні не було жодних поїздок. Я спробую відстежити машину через GPS, але якщо він вимкнув маячок...

Аліна опустилася на диван, стискаючи записку в кулаці так міцно, що папір почав рватися.
— Павле, він був сам не свій після того, як йому прийшло те повідомлення в готелі. Знайди його. Будь ласка.

Вона відклала телефон і заплющила очі. У пам’яті виринав образ Артема, який блідне, дивлячись у телефон. Вона відчувала, що цей «архітектор» знову почав будувати стіни, і цього разу вона опинилася по інший бік.

Аліна сиділа в темряві вітальні, не вмикаючи світло, і дивилася на ліс за вікном. Вона не знала, що за кілька кілометрів звідси Артем дивиться на ті самі зорі, тримаючи в руках її фото з Павлом, і що цей вечір — лише початок їхнього справжнього випробування.

Ранок у готельному номері №402 не приніс розради. Сіре світло пробивалося крізь важкі штори, вихоплюючи постать Артема, який за всю ніч так і не ліг у ліжко. Він сидів перед ноутбуком, чекаючи на єдиний лист, який мав або повернути його до життя, або остаточно спопелити.

Тишу розірвав короткий сигнал вхідного повідомлення. Відправник: Експерт-криміналіст.