Тріщини в об'єктиві

Артем повільно, майже механічно, відвів погляд від знімків і дістав телефон. Його пальці діяли окремо від емоцій, керовані залишками того самого холодного розрахунку, який він плекав роками.

Він набрав Сергія. Голос був сухим і рівним, як лінія на кардіограмі.
— Сергію, слухай уважно. Мені потрібен найкращий експерт із цифрової криміналістики та обробки фото. І знайди найкращого приватного детектива в країні. Такого, який вміє мовчати навіть під катуваннями. Все поясню пізніше. Просто зроби це зараз.

Не чекаючи відповіді й навіть не глянувши на Крістіну, яка сяяла від власного тріумфу, він підвівся. Її їдкий сміх залишився десь там, за важкими оксамитовими шторами бару.

Артем вийшов на ганок «L'Opera». Київське повітря, яке ще годину тому здавалося наповненим свободою, тепер було густим і задушливим. Він спустився на кілька сходинок і просто сів на холодний камінь, ігноруючи свій дорогий костюм і здивовані погляди перехожих.

Його «архітектурний» світ, який він так ретельно збирав докупи в Карпатах, знову почав розсипатися. Він дістав пачку цигарок — ту саму стару звичку, яку обіцяв покинути. Клацання запальнички прозвучало в його голові як постріл.

Перша затяжка. Сизий дим повільно поплив угору, змішуючись із вечірнім туманом. Артему було байдуже до всього: до фонду, до Крістіни, до сотень людей, що проходили повз. Він дивився в порожнечу, намагаючись зрозуміти, чи справді він знову зачинив себе в золотій клітці, де ключі були у всіх, крім нього самого.

У його голові пульсувала лише одна думка: якщо ці фото — правда, то «скляна клітка» Аліни була не в маєтку, а в його власній сліпоті.

Через годину біля «L'Opera» панувала атмосфера напруженого очікування. Чорний позашляховик безшумно загальмував біля підніжжя східців, де Артем усе ще сидів, оточений хмарою сизого диму. З машини вийшли двоє чоловіків — один із кейсом, заповненим високотехнологічним обладнанням, інший — із непомітним обличчям, яке стиралося з пам'яті через секунду після погляду.

Артем не підвівся. Він лише простягнув конверт із фотографіями, які Крістіна залишила йому як «прощальний подарунок».

— Слухайте уважно, — голос Артема був позбавлений будь-яких емоцій, холодний і механічний. Він дивився крізь людей, прямо в порожнечу вулиці.

Він звернувся до експерта з цифрової криміналістики:
— Мені потрібна найшвидша експертиза в історії твоєї кар'єри. Перевір пікселі, метадані, кути падіння світла, відображення в склі. Кожен міліметр. Якщо це монтаж — я хочу знати це негайно. Якщо ні — ти станеш першим, хто підтвердить смерть мого світу.

Потім Артем перевів погляд на приватного детектива. Його очі нагадували два уламки крижаного скла.
— А ти... Розкопай усе про той вечір. Мені потрібні деталі: що вони їли, про що говорили, скільки секунд тривав цей дотик. Знайди записи з прихованих камер маєтку, які не входять до офіційної мережі Павла. Мені потрібна правда, навіть якщо вона випалить усе всередині мене до попелу. Повідомляй кожну дрібницю. Навіть ту, що здається неважливою. Особливо ту, що зруйнує моє життя.

Спеціалісти зникли так само швидко, як і з’явилися. Артем знову залишився один. Він витягнув чергову цигарку, відчуваючи, як пальці ледь помітно тремтять — не від страху, а від нестерпного азарту руйнування, який він так старанно придушував у Карпатах.

Його телефон вібрував у кишені. Це була Аліна. Вона телефонувала вже вп'яте. Артем дивився на екран, де висвічувалося її ім'я — те саме ім'я, яке ще вранці було для нього синонімом порятунку. Тепер воно здавалося частиною складної пастки, де він знову виявився «архітектором», що спроектував власну голгофу.

Він не відповів. Він просто загасив цигарку об камінь сходинки й залишився чекати на вирок, дивлячись, як вечірній Київ занурюється в холодний, байдужий туман.

Артем не повернувся в офіс. Він не міг бачити Аліну, не міг чути голос Павла в рації, не міг дихати повітрям, яке тепер здавалося отруєним. Його чорний позашляховик прорізав вечірній туман трасою до лісового маєтку, але цього разу швидкість була не азартом, а спробою втекти від власних думок.