Попіл минулого над хмарами

Гул двигунів приватного джета здавався Артему передсмертним криком старого світу. Він не виходив із салону, навіть коли шасі торкнулися паризької землі. У герметичному просторі літака повітря стало сизим від диму — Артем палив одну за одною, ігноруючи всі правила безпеки, так само як він щойно проігнорував залишки поваги до пам’яті батька.

На столику перед ним лежала пожовкла записка на цигарковому папері та золота каблучка матері — речі, які Аліна довгий час ховала в кулоні-сльозі. Кожне слово в листі було як удар розпеченим металом: його батько, Сергій, не просто збудував імперію, він купив її, віддавши власну дружину як «заставу» синдикату «L’Eclat».

— Артеме, вони вже чекають на пероні, — голос Павла у динаміку внутрішнього зв'язку був приглушеним. — Ігор надіслав перші звіти. Транзакції Дюпона за той рік підтверджують: «актив» був переданий безповоротно.

Артем не відповів. Він дивився на Аліну, яка сиділа навпроти, бліда, але рішуча. Тепер він розумів, чому вона так запекло боронила свою свободу — вона бачила, як легко його родина перетворює людей на товар.

— План про «ідеальну пару» скасовується, — нарешті вимовив він, загасивши останню цигарку об край кришталевої попільнички. Його голос був холодним, як лід карпатських джерел. — Ми не будемо підписувати їхні папери. Ми не будемо торгуватися.

Він підвівся, і в його очах спалахнуло те саме «тваринне» полум'я, про яке згадувала Аліна. Артем намацав ледь помітний виступ на боці кулона, який все ще стискав у руці — там був ще один секрет, останній цвях у труну репутації «L’Eclat».

— Павле, готуй групу, — кинув він у телефон. — Ми йдемо не на переговори. Ми йдемо на полювання. Сьогодні Вандомська площа дізнається, що таке справжній архітектор руйнувань.

Артем першим ступив на трап, і Париж зустрів його холодним дощем, який миттєво змив запах тютюну, але не зміг загасити внутрішню жагу помсти.