Передпольотний інструктаж

— Слухай уважно, Аліно. Це не просто переговори, це вистава, де в кожного своя роль, — він не дивився на неї, але відчував її погляд на своєму профілі. — У залі буде семеро людей. Троє директорів «L’Eclat», їхній головний юрист і двоє «технарів», які намагатимуться витягнути з тебе деталі формул під виглядом компліментів твоїй майстерності.

Артем перегорнув слайд на фотографію сивочолого чоловіка з хижим поглядом.
— Це Марк Дюпон. Він веде гру. Він почне з того, що запропонує тобі келих шампанського і розмову про «мистецтво без кордонів». Твоя відповідь — лише ввічлива посмішка. Жодних розмов про хімічний склад емалі. Якщо вони спитають про температуру запікання — переадресовуй питання мені. Я скажу, що це комерційна таємниця нашого холдингу.

Він нарешті повернув голову до неї. Його пальці мимоволі торкнулися її коліна, коли він вказував на документи, але він одразу прибрав руку, ніби обпікся.

— Найголовніше: ми граємо в «ідеальну пару». Ти — геній, я — твій щит. Якщо я кладу руку тобі на плече або беру за руку — це сигнал, що вони готують пастку і тобі треба замовкнути. Зрозуміла?

Аліна поправила манжет своєї білої сорочки. Вона виглядала бездоганно: холодна, зібрана, справжня королева ювелірного світу.
— Я зрозуміла, Артеме. Я буду мовчати і посміхатися. Але що, якщо вони виставлять ультиматум? Що, якщо вони скажуть: «Або контракт на наших умовах, або ми відновлюємо справу про золото твого батька»?

Артем ледь помітно посміхнувся. У цій посмішці знову проглянув той самий «мисливець», яким він був до поїздки в Карпати.
— Нехай спробують. У мене в портфелі лежить зустрічний звіт Ігоря про їхні власні махінації з податками в Антверпені. Ми не прийшли просити милостині. Ми прийшли диктувати умови.

Машина загальмувала біля терміналу бізнес-авіації. Павло вже відкривав двері.
— І ще одне, — Артем затримав її на мить, перш ніж вийти. — Не знімай кулон. Що б там не було всередині, він дає тобі впевненість. А мені потрібно, щоб ти виглядала непереможною.

Він вийшов із машини, подаючи їй руку. Це був перший «публічний» жест їхньої гри, але в тому, як його пальці міцно стиснули її долоню, було забагато реальної напруги.

Літак відірвався від смуги, і звук двигунів перетворився на рівномірний гул. Коли шасі сховалися, а стюардеса, залишивши на столику пляшку води та келихи, безшумно зникла за шторкою, у салоні запанувала інтимна, майже герметична тиша.

Артем помітив це відразу. Аліна не просто сиділа нерухомо — її пальці вчепилися в шкіряні підлокітники крісла так сильно, що кісточки пальців побіліли. Вона дивилася в ілюмінатор, але її погляд був спрямований у нікуди.

— Що трапилось? — тихо запитав він, відкладаючи планшет. — Турбулентність? Чи ти згадуєш Париж десятирічної давності?

Аліна не відповіла. Вона навіть не поворухнулася, лише її дихання стало поверхневим і переривчастим. Вона була там, у своїх спогадах або страхах, куди він не мав доступу.

Артем зачекав кілька секунд. Раніше він би просто відпустив їдку репліку про «залізну леді», яка боїться висоти, але три місяці в горах і розмови з Анною навчили його відчувати чужий біль гостріше.

Він повільно простягнув руку і накрив її долоню своєю. Це не був жест «архітектора» для камер. Це був дотик чоловіка, який знав, що таке бути загнаним у кут.

Її рука була крижаною. Від несподіванки Аліна здригнулася, але не відсахнулася. Навпаки, її пальці ледь помітно розслабилися під його теплом.

— Я поруч, — промовив Артем, не прибираючи руки. — Цього разу ти не сама проти них. І не сама проти себе.

Він відчув, як напруга в її тілі почала повільно танути. Аліна нарешті відірвала погляд від ілюмінатора і подивилася на нього. У її очах було стільки всього — і застаріла образа, і розгубленість, і та сама хімія, яку вони обоє намагалися ігнорувати.

Вона все ще мовчала, але тепер це була інша тиша. Вона не забрала руку. Вони летіли над хмарами, зчепивши пальці, і в цьому закритому просторі джета відстань між ними скоротилася до мінімуму. П’ятдесят метрів лісу, що розділяли їх вночі, зараз здавалися дурним жартом.

Артем відкинувся на спинку крісла, не відпускаючи її долоню. Він знав, що Париж зустріне їх дощем і жорсткими переговорами, але тут, на висоті десяти тисяч метрів, він вперше відчув, що його «фіктивний» щит став чимось значно міцнішим.

Артем не прибирав руки, відчуваючи, як пульс Аліни поступово сповільнюється під його долонею. Він спостерігав за тим, як її вільна рука знову і знову тягнеться до тонкого ланцюжка на шиї, ніби цей кулон був її єдиним якорем у всьому світі.

Літак м'яко погойдувався на повітряних потоках. Артем зрозумів: зараз або ніколи. В офісі «L’Eclat» у нього не буде права на невідомі змінні.

— Що там, Аліно? — запитав він прямо, без жодних вступів. Його голос був тихим, але в ньому більше не було тієї колишньої сталевої вимогливості — лише чиста цікавість людини, яка втомилася від таємниць. — Що саме ти викрала з кабінету мого батька перед тим, як його розбив інсульт?

Аліна здригнулася. Вона нарешті відпустила підлокітник і повільно перевела погляд на Артема. Її пальці завмерли на металі кулона.

— Ти помітив, — це не було питанням. Вона знала, що від «архітектора» нічого не приховаєш.

— Я помітив це ще в лісовому будинку. Ти стискаєш його щоразу, коли мова заходить про безпеку або про майбутнє, — Артем злегка стиснув її долоню, заохочуючи продовжувати. — Ми летимо в Париж грати ва-банк. Якщо в тебе в руках козир, який може змінити хід партії, я маю про нього знати. Бо інакше цей козир може вибухнути в наших руках.

Аліна мовчала кілька довгих секунд, слухаючи гул двигунів. Потім вона повільно підняла руку до замочка ланцюжка.

— Це не просто прикраса, Артеме, — прошепотіла вона, розстібаючи замок. — Твій батько тримав це в сейфі під подвійним кодом. Він думав, що я не знаю комбінації, але він недооцінив «художницю», яка місяцями спостерігала за кожним його рухом.