П’ятдесят метрів дистанції

Артем тихо прочинив важкі вхідні двері й вийшов у ніч. Гравій знову зашурхотів під підошвами, але цього разу крок був важким. Він ішов до невеликої скляної будівлі біля воріт — свого тимчасового прихистку.

Ці п’ятдесят метрів лісу між основним будинком і будиночком охорони здавалися йому кордоном між двома світами. Там, у великому домі, залишилася жінка, яка була його найбільшим болем і найсильнішим магнітом. Тут, у функціональному бетоні охорони, панувала холодна логіка.

Павло, який саме перевіряв монітори, здивовано підвів очі, коли Артем зайшов усередину.
— Артеме Сергійовичу? Вирішили змінити локацію?
— Тут краще спиться, Павле, — коротко кинув Артем, кидаючи речі на вузьке ліжко в гостьовій кімнаті. — Занадто багато шуму у великому домі.

Він підійшов до вікна, яке виходило на основний маєток. Звідси він бачив силует Аліни у вікні другого поверху. Вона все ще стояла там, немов біла тінь у темряві скла.

«Ти думаєш, що втік, — прошепотів внутрішній голос, — але ти просто переніс свій пост спостереження ближче до воріт».

Артем вимкнув світло. Кімната занурилася в напівтемряву, яку розрізали лише сині відблиски моніторів безпеки в сусідньому залі. Він ліг на жорсткий матрац, відчуваючи, як холодний метал ліжка контрастує з тим теплом, яке він щойно відчував біля неї.

Він заплющив очі, намагаючись прокрутити в голові план на завтра: Париж, Вандомська площа, «L’Eclat». Але замість цифр і юридичних термінів перед очима стояла її рука, що завмерла над контрактом, і той миттєвий, майже електричний дотик.

Він знав: цей переліт у Париж буде або їхнім спільним тріумфом, або остаточним крахом. І те, що він зараз спить у будиночку охорони, лише підкреслювало — він боїться власної слабкості більше, ніж будь-якого синдикату.

Ранок у лісовому маєтку був кришталево чистим, але Артем приніс із собою запах нічного занепокоєння та безсоння. Він увійшов до великого будинку, коли сонце ледь торкнулося верхівок сосен. Тиша в коридорах здавалася натягнутою струною.

Механічно, майже не замислюючись, він підійшов до кавомашини. Глухий гул помолу зерен розірвав ранковий спокій. Поки гарячий напій наповнював чашку, Артем дістав пачку цигарок. Клацання запальнички прозвучало як постріл. Перша затяжка, сизий дим повільно поплив до панорамного вікна, змішуючись із ароматом міцної арабіки.

— Знову? — голос Аліни пролунав з-за спини несподівано різко.

Артем не здригнувся. Він повільно повернувся, тримаючи чашку в одній руці, а цигарку в іншій. Аліна стояла в дверях кухні, загорнута в шовковий халат, її волосся було злегка скуйовджене після сну, що робило її вигляд беззбройним і водночас небезпечним.

— Артеме, ми ж домовлялися. У будинку не палять, — вона підійшла ближче, зморщивши ніс від запаху тютюну. — Ти три місяці дихав карпатським повітрям, гуляв із психологом, займався спортом... і перше, що ти робиш, повернувшись — це отруюєш простір навколо себе.

Артем глянув на вогник цигарки, потім на неї. В її очах було не просто роздратування, а якась господарська впевненість, якої не було раніше. Вона більше не почувалася тут гостею.

— Старі звички вмирають останніми, Аліно, — глухо відповів він, але все ж підійшов до попільнички на підвіконні й загасив цигарку. — Просто... ніч була занадто довгою для будиночка охорони.

— Тобі там було незручно? — вона підійшла ще ближче, щоб налити собі води. Їхні лікті майже торкнулися. — Чи ти просто не зміг втекти від власних думок навіть на п’ятдесят метрів?

Артем відчув, як між ними знову виникає та сама контрольована напруга. Він зробив великий ковток кави, намагаючись не дивитися на те, як сонячне світло грає на її ключицях.

— Я повернувся, щоб підготувати тебе до Парижа, а не обговорювати мій сон, — він поставив чашку на стіл і витягнув із кишені телефон. — Павло вже прогріває машину. У нас є сорок хвилин. Одягни щось... офіційне. Ми маємо виглядати як сім’я, яка знає ціну кожному карату.

Аліна затримала погляд на його обличчі. Вона бачила втому в його очах, але також і ту нову рішучість, яку він привіз із гір.

— Я буду готова, — тихо сказала вона, проходячи повз нього.

Цього разу вона навмисно зачепила його плечем. Це був легкий, майже невідчутний дотик, але Артем відчув його як удар струмом. Він залишився стояти на кухні, дивлячись на порожню чашку, і зрозумів, що цей переліт буде найскладнішим випробуванням у його житті.

Дорога до аеропорту Бориспіль здавалася коротшою, ніж зазвичай. Чорний броньований позашляховик мчав трасою, відсікаючи шум світу за товстим склом. Артем сидів на задньому сидінні поруч із Аліною, але між ними все ще була та невидима стіна, яку він так старанно вибудовував у будиночку охорони.

Він відкрив планшет, підсвічуючи в напівтемряві салону схему залу засідань у Парижі. Його голос звучав сухо, професійно, немов він зачитував бойовий наказ.