Ритм виживання

Артем біг лісовою стежкою, яку підсвічували лише рідкісні ліхтарі по периметру паркану. Гравій хрустів під ногами, створюючи монотонний ритм, який зазвичай допомагав йому «вимкнути» мозок. Але сьогодні це не працювало.

Кожен вдих нагадував йому про те, як близько вона стояла. Кожен удар серця відлунював тим мимовільним дотиком до її зап’ястя. Він намагався прискоритися, доводячи пульс до межі, щоб фізичний біль витіснив цю дивну, небезпечну хімію.

«Ти став ефективнішим, Артеме. Але ти став вразливішим», — промайнуло в голові.

Він згадав слова свого психолога Анни про те, що біг — це часто спроба втекти від того, що вже всередині. Він зупинився на дальній межі ділянки, біля старого дуба, важко дихаючи. Його тіло було в ідеальній формі, але думки все одно поверталися до того контракту.

Париж був занадто близько.
Він витер піт з лоба і подивився в бік будинку. У панорамному вікні другого поверху він побачив силует Аліни. Вона не спала. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи за темним лісом, десь там, де він щойно зник.

Артем дістав телефон і набрав Павла.
— Готуй борт на завтра. 09:00. І перевір ще раз списки тих, хто буде на зустрічі в «L’Eclat». Я хочу знати кожне прізвище юристів, які готували цей додаток про технології.

Він повернувся до будинку повільним кроком, дозволяючи м'язам охолонути. Коли він зайшов у хол, Аліни вже не було у вітальні. Тільки запах її парфумів та розгорнутий контракт на столі нагадували про те, що тиша в цьому будинку — лише ілюзія перед великим вибухом.

Артем підійшов до столу, взяв ручку і розмашисто перекреслив пункт про передачу прав. Тепер це була війна.

Гаряча вода в душі змивала піт і лісову прохолоду, але не могла вгамувати той внутрішній жар, який розпалили кілька хвилин поруч із Аліною. Артем стояв під струменями, спершись лобом в холодну кахельну стіну. Він відчував кожен м'яз, кожну клітину свого тіла, яка тепер вимагала не просто дисципліни, а чогось значно складнішого.

Він вийшов із ванної, накинув просту футболку і взяв невелику сумку. У коридорі було темно, лише смужка світла з-під дверей вітальні нагадувала, що він тут не один.