Гірське повітря та відлуння металу

Карпатський ранок не пахнув озоном бізнес-центрів чи розпеченим металом майстерні. Він пахнув вологою хвоєю та свободою, від якої спочатку паморочилося в голові. Три місяці тому Артем залишив Київ, передавши оперативне управління фондом Сергію, а безпеку — Павлу. Його «фіктивний шлюб» з Аліною став ідеальним юридичним щитом: преса заспокоїлася, Інтерпол закрив справу через відсутність доказів, а «Енігма» під крилом фонду почала приносити легальні мільйони.

Артем біг гірською стежкою, відчуваючи, як кожен крок вибиває з легенів залишки київського смогу та спогадів про Аліну. Спорт став його новою залежністю — єдиним способом контролювати власне тіло, коли контроль над світом було свідомо відпущено.

Його психолог, Анна, чекала на нього біля гірського струмка. Їхні сеанси ніколи не проходили в кабінеті.
— Ви сьогодні знову бігли від себе, Артеме? — м'яко запитала вона, коли він підійшов.

Вони повільно пішли вздовж берега. Артем розповідав про те, що раніше здавалося неможливим вимовити вголос:

• Про батька: про ту порожнечу в його очах у лікарні та про те, що найбільшим покаранням для старого став не параліч, а те, що син виявився ефективнішим у своїй жорстокості.
• Про маму: про ту пожовклу фотографію, яку повернула Аліна, і про те, як цей папірець став для нього дорожчим за всі золоті злитки Антверпена.
• Про шлюб: — Це золота клітка, Анно, — зізнався він, дивлячись на воду. — Але іронія в тому, що я зачинив там не лише її, а й себе. Ми не розмовляємо. Ми підписуємо папери. Я знаю, що вона в безпеці, але я не знаю, чи вона ще жива всередині.

— Київ кличе вас назад, — зауважила Анна, зупинившись. — Але ви боїтеся, що повернувшись, знову одягнете маску «архітектора».
— Я хочу повернутися, — Артем дістав телефон, який не вмикав з самого ранку. — Бо в лабіринті, який я збудував, з'явився новий гравець.

На екрані висіло повідомлення від Павла: «Об'єкт 1 (Аліна) самостійно ініціювала зустріч із радою директорів "L’Eclat". Вона більше не хоче бути просто "активом". Вона хоче розірвати контракт».

Артем відчув, як знайомий азарт знову розливається по венах. Але цього разу це був не холодний розрахунок, а бажання побачити, на що здатна жінка, якій він сам дав ключ від своєї фортеці.

Це був момент істини. Артем розумів: дозволити Аліні самій вести гру з паризькими хижаками з «L’Eclat» — це все одно що кинути поранену пташку в клітку до грифів. Вони бачили в ній не жінку, а технологію, формулу, актив.

Він повернувся в Київ раптово. Жодних кортежів, жодних спалахів камер. Тільки Павло за кермом і важка мовчанка, що розрізала вечірній туман на під’їзді до лісового маєтку.