Маски змиті водою

Ранок у лісовому будинку був тихим, лише сосни ледь чутно шуміли від вітру. Артем увійшов через бічні двері, намагаючись не порушувати цієї крихкої ілюзії спокою. Кожна клітина тіла вимагала очищення — не від нічного алкоголю, а від липкого відчуття чужих дотиків, які не принесли йому того забуття, на яке він розраховував.

Гаряча вода в душі змивала запах парфумів Крістіни, але не змивала втому в очах. Артем вийшов із ванної, розтерши тіло рушником, і вибрав із гардероба найпростіші речі: стару темно-синю футболку та потерті джинси. Сьогодні він не хотів бути «архітектором», меценатом чи королем золотого лабіринту. Він просто хотів бути людиною, яка може випити кави в тиші.

Коли він зайшов на кухню, Аліна вже була там. Вона сиділа біля вікна з горнятком у руках, дивлячись на ліс. Вона навіть не обернулася, коли почула його кроки.

— Кава ще гаряча, — коротко кинула вона, її голос був позбавлений будь-яких емоцій.

Артем мовчки підійшов до столу, простягнувши руку до чайника. Саме в цей момент сонячний промінь, що пробився крізь панорамне вікно, безжально висвітив його шию. Червоні, ще свіжі сліди від нігтів та характерні темні плями — «трофеї» бурхливої ночі в готелі — виділялися на його шкірі як клеймо.

Аліна повільно перевела погляд на нього. Її очі звузилися. Секундна пауза розтягнулася в нескінченність, поки вона розглядала докази його «відпочинку».

— Бачу, нічне полювання було вдалим, Артеме, — її голос забринів отруйною іронією. Вона поставила горнятко на стіл із різким стукотом. — Ти так боявся, що мене викрадуть із цієї клітки, що вирішив особисто перевірити міцність чужих обіймів?

Артем завмер, так і не наливши кави. Він відчував, як м’язи на щелепах напружилися.

— Це не твоя справа, Аліно, — відповів він низьким, глухим голосом.

— О, справді? — вона підвелася, підходячи до нього майже впритул. — Ти тримаєш мене тут під замком, розповідаєш про «виживання» і «безпеку», а сам повертаєшся під ранок із роздряпаною шиєю, як звичайний вуличний кіт. Це і є твоя «велика стратегія» захисту? Чи ти просто вирішив, що одна в’язниця для тебе замала, і вирішив завести собі ще одну — в готельному номері?

Вона вколола його саме туди, де ще пульсувала огида до самого себе. Артем різко розвернувся до неї, і на мить у його погляді промайнуло те старе, небезпечне полум’я.

— Я просто хотів забутися, — процідив він.

— Забутися? — Аліна гірко посміхнулася, опустивши погляд на його футболку. — Ти хотів простоти, Артеме. Одягнув джинси, футболку... думав, що це змиє з тебе бруд твоїх махінацій. Але ці сліди на твоїй шиї — вони справжні. Куди справжніші за всі твої контракти.

Вона розвернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася і додала, не озираючись:
— Сподіваюся, вона була варта того ризику. Бо поки ти «забувався», ти залишив свої ворота відчиненими. І я зараз не про цей будинок.

Аліна пішла в глибину дому, а Артем залишився стояти на сонячній кухні. Він мимоволі торкнувся шиї, відчуваючи пекучий біль. Він ще не знав, що Крістіна вже передала записи їхньої розмови замовнику, і ці сліди на шиї були найменшою проблемою, яку він привіз із собою з міста.

Приватний джет розрізав хмари над Європою. Артем сидів у кріслі, вдягнувши свій найдорожчий костюм. Жодних джинсів чи футболок — сьогодні він знову мав стати безжальним архітектором, здатним продати дияволу сніг взимку. Сліди на шиї він ретельно замаскував високим коміром сорочки, але слова Аліни про «вуличного кота» все ще пекли десь глибоко всередині.

Він залишив її в лісовому будинку під посиленою охороною Павла. Перед від’їздом вони не розмовляли. Лише один довгий погляд у дзеркало заднього виду, коли машина виїжджала за ворота.

Паризький офіс синдикату «L’Eclat» у Вандомському районі зустрів його тишею антикварних залів та блиском діамантів, що коштували дорожче за деякі країни. Його прийняла Рада директорів — троє літніх чоловіків, чиї обличчя нагадували застиглі маски з дорогого каменю.

Артем не став марнувати час на ввічливість. Він виклав на стіл папку зі звітом Ігоря.

— Панове, — почав він французькою, якою володів бездоганно. — Ваша довірена особа, пані Валевська, грає у власну гру за вашою спиною. Десять років тому вона інсценувала крадіжку золота в Антверпені, отримала вашу страховку, а тепер намагається легалізувати ці самі злитки через мій фонд в Україні.

Він зробив паузу, спостерігаючи, як маски на обличчях директорів дають тріщину.

— Я пропоную вам угоду, — продовжив Артем. — Я передаю вам усі докази махінацій Валевської. Ви отримуєте її активи та зберігаєте репутацію синдикату. Натомість «L’Eclat» визнає мій фонд своїм стратегічним партнером на Сході. Ми працюватимемо офіційно, з вашим сертифікованим металом.

— А що з дівчиною? — запитав найстарший із директорів. — Валевська стверджувала, що вона — ключ до унікальної технології.

— Аліна залишається в Україні, — відрізав Артем, і в його голосі прозвучав метал. — Вона — мій ексклюзивний актив. Але ви отримуватимете право першої закупівлі її робіт для ваших бутиків. Чиста співпраця. Жодного криміналу. Тільки великий бізнес.

Це була пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Синдикат отримував голову зрадниці Валевської, легальний ринок в Україні та доступ до таланту Аліни без жодних ризиків.

Артем вийшов на вулиці Парижа, відчуваючи дикий прилив адреналіну. Він виграв. Він не просто врятував себе — він зробив Аліну міжнародною зіркою, при цьому залишивши її «у себе».

Після повернення з Парижа Артем приїхав до лісового маєтку не з новими контрактами «Енігми», а з пропозицією, яка мала поставити крапку в його багаторічній грі. Він знайшов Аліну на терасі — вона все ще виглядала як в'язень, але в її очах тепер читалася готовність до відкритого бунту.

Артем не став підходити близько. Він зупинився біля перил, дивлячись, як західне сонце забарвлює сосни в колір розплавленого золота.