Протокол «Ідеальна вітрина»

Артем не став сідати. Він зупинився в дверях, заповнивши собою весь простір маленької кухні. Його голос був рівним, позбавленим тієї отруйної іронії, з якою він пішов годину тому.

— Збирай речі, Аліно. І Марка теж, — сказав він, дивлячись повз неї на облуплену стіну. — Ми їдемо у Львів.

Аліна нарешті підняла очі. У них була втома, змішана з німим запитанням.

—  Умови наступні, — Артем почав карбувати слова. — Мені потрібен фонд «Крила Надії». Мені потрібна бездоганна репутація. А для цього мені потрібна «щаслива сім’я», про яку я вчора розповідав на всю країну. На людях, перед камерами та на благодійних вечорах ми будемо ідеальними. Ти — успішна дизайнерка, яка підтримує чоловіка-мецената. Я — твій захисник.

Він зробив коротку паузу, і його погляд нарешті зустрівся з її поглядом.

— Але за зачиненими дверима нашого нового дому ми — чужі люди. Жодних запитань про минуле, жодних виправдань, жодних спроб «почати спочатку». Ти живеш своїм життям у своєму крилі будинку, я — своїм. Ти отримуєш безпеку і ресурси для Марка, я отримую свій медійний щит для «Захід-Трансу». Кожен сам по собі. Це наше нове техзавдання.

Аліна мовчала. Вона бачила перед собою не того Артема, який ревнував до Миколи. Перед нею стояв колишній «Архітектор» імперії Коваленків, який щойно збудував нову в’язницю — з красивим фасадом, але з глухими стінами всередині.

— Ти знову будуєш клітку, Артеме, — прошепотіла вона. — Тільки тепер ти хочеш, щоб я сама в неї зайшла і посміхалася з вікна.

— Я будую виживання, — відрізав він. — У цій хрущовці ти нічого не зможеш змінити, крім кольору шпалер. У Львові ти матимеш усе, крім моєї довіри. Я більше не буду тебе мучити знущаннями чи контролем. Мені просто потрібна картинка. Вибирай: або цей гнилий під’їзд і твоя гордість, або Львів і наш новий контракт.

Він не чекав на відповідь. Артем розвернувся і вийшов у коридор, кинувши на тумбочку ключі від нової квартири у Львові.

— Машина буде о восьмій, — донеслося вже з під’їзду.

Він сів у позашляховик і вперше за довгий час відчув, що ситуація знову під контролем. Його «найкращий проєкт» тепер мав подвійне дно, як і його фури на кордоні. Зовні — благодійність і сімейне щастя, всередині — холодна порожнеча. І саме так йому тепер було найзручніше дихати.