Нульова відмітка: хрущовка розбрату

Артем відчинив двері своїм ключем. У вузькому коридорі пахло дитячою кашею та вогкістю. Аліна сиділа на маленькій кухні, де стіл хитався від кожного руху. Вона навіть не підвела голови, коли він зайшов. На ній був розтягнутий светр, а на обличчі — маска крижаної байдужості.

— Приїхав перевірити камери, яких тут немає? — кинула вона, не відриваючись від чищення яблука. — Чи хочеш почути, як нам тут «весело» без твоїх мільйонів?

Артем сів на табурет навпроти, не знімаючи дорогого пальта. Між ними висіла така густа напруга, що повітря здавалося наелектризованим.

— Я приїхав подивитися, чи вивітрився з тебе той «панк-арт», Аліно, — голос Артема був сухим і гострим. — Ти так хотіла бути справжньою, жити без «схем» і контролю. Ну як? Смакує справжність у шістьох квадратах?

Аліна різко відклала ніж.
— Ти просто не можеш пробачити, що я не висповідалася перед тобою, як перед богом. Що в мене було життя до твого «ідеального проєкту». Ти запхав нас сюди, щоб зламати мене, Артеме. Щоб я приповзла і благала повернути мене в твій золотий акваріум.

— Я запхав тебе сюди, бо ти збрехала, — відрізав він, і в його очах спалахнув той самий холодний вогник, який бачили митники у Львові. — Ти впустила Миколу в наш периметр. Ти ховала його ескізи, як коханець ховає листи. Ти не просто заплуталася в «кресленнях», ти зрадила фундамент, на якому я будував цей дім.

Аліна демонстративно відвернулася до вікна, включивши свою фірмову «залупу» — режим тотального ігнорування та впертості.
— Мені плювати на твій «фундамент». Ти — копія свого батька. Тільки він будував в’язниці з бетону, а ти будуєш їх із благодійності та орендованих хрущовок.

— Ти так і не зрозуміла, — Артем підвівся, нависаючи над нею. — Я міг би розчавити Миколу одним дзвінком Сергію. Але я дав тобі шанс відчути, що таке життя з ним — без копійки в кишені. Тепер ти бачиш: його хаос не гріє зимою.

— Іди геть, Артеме, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Твій «Захід-Транс» чекає. Вези свою гуманітарку, бреши в інтерв’ю, будь героєм для сиріт. А нас залиш у спокої. Нам тут... дихається легше, навіть у цьому гнилому під’їзді, бо тут немає твого «контролю».

Артем затримав погляд на її потилиці. Йому хотілося кричати, витрусити з неї правду, але він просто розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася стара штукатурка.

Він сів у машину, серце калатало від люті. Його «найкращий проєкт» перетворився на попелище. Він дав їй свободу, але вона використала її лише для того, щоб ще глибше замурувати своє серце від нього.

Година кружляння нічними вулицями Києва не принесла спокою, але випалила зайві емоції. Артем повернувся до хрущовки іншим — холодним, зібраним, із чітким планом, де більше не було місця для істерик чи знущань. Тільки сухий розрахунок архітектора, який латає безнадійну конструкцію.

Він знову відчинив двері. Аліна все ще сиділа на кухні, але тепер вона просто дивилася в одну точку, затиснувши в руках порожню чашку.