Протокол «Прямий ефір»

Журналістка, тримаючи в руках теку з логотипом каналу, подалася вперед. Її погляд був професійно-проникливим, вона шукала тріщину в його образі «святого мецената».

— Артеме Сергійовичу, ви так багато говорите про долі сиріт, про евакуацію та допомогу дітям, яких ніколи не бачили, — вона зробила коротку паузу. — Це викликає захоплення. Але дозвольте особисте питання: ви зараз повністю віддаєте себе фонду тут, у Львові. А де ваша сім'я? Як вони ставляться до такої тривалої розлуки?

Артем не здригнувся. Його внутрішній «Архітектор» миттєво видав готовий розрахунок відповіді. Він не відвів очей, не завагався ні на частку секунди.

— Моя сім’я — це мій найнадійніший тил, — голос Артема звучав тепло і щиро, хоча всередині все стислося від спогаду про порожню кухню в Києві та мідне кільце в шухляді Аліни. — Вони зараз у Києві, живуть щасливо і повністю підтримують мою місію. Звісно, розлука — це важко. Але ми вирішили, що зараз моя присутність тут, на західному кордоні, критично важлива для сотень інших дітей.

Він зробив ледь помітний подих і додав із м’якою впевненістю:

— Як тільки я остаточно облаштую тут усі робочі процеси та створю безпечні умови, я обов’язково заберу їх до себе. Львів стане нашим новим домом. А поки що — ми на зв’язку щовечора. Це наш спільний вибір.

Коли ефір закінчився і червона лампа «On Air» згасла, Артем ще кілька секунд сидів нерухомо. Журналістка подякувала за «неймовірну щирість», не підозрюючи, що щойно стала свідком ідеально змонтованої брехні.

Він вийшов на вулицю, де його чекав позашляховик. Сергій уже сидів за кермом, перевіряючи через планшет графік завантаження нічного конвою.

— Гарно виступив, — коротко кинув Сергій, рушаючи з місця. — Рейтинг фонду підскочив. Але ти ж знаєш: у Києві Аліна теж дивиться телевізор.

— Вона бачить те, що я хочу їй показати, — відповів Артем, дивлячись на вечірні вогні Львова. — У нас у кожного свій «Орієнтир», Сергію. Вона малює свободу, а я забезпечую нам право на неї. Навіть якщо для цього треба побудувати стіну з благодійності.

Він дістав телефон. Повідомлень від Аліни не було. «Щасливе життя в Києві», про яке він щойно розповів мільйонам, існувало лише в його схемі, де правда була занадто дорогим ресурсом, щоб витрачати її на публіку.

Нічна поїздка до Києва не була актом милосердя. Це був візит ревізора у власне пекло. Артем зупинив машину в темному дворі, де старі каштани закривали небо, і піднявся на третій поверх хрущовки.

Він сам орендував їй цей обшарпаний куток. Жодної позолоти, жодного Сергія з охороною, жодних камер. Тільки сусіди-алкоголіки за стіною і запах старого під’їзду. Він дав їй «свободу», про яку вона марила, коли в її житті знову виплив Микола з його мідними обручками. Але ця свобода була з гірким присмаком ізоляції.