Розділ 49. Старий друг

Вони вирушили до Овода три тижні по тому, — Данило й Морана, тим самим спокійним, невимушеним кроком, яким мандрували б назустріч будь-якій іншій, довгоочікуваній, приємній зустрічі, — і Данило, наближаючись до знайомої, прихованої печери, відчував теплу, передчутливу радість, геть іншу за тривогу, яка супроводжувала кожен їхній попередній візит.

Три тижні відпочинку, попри всю невідкладну роботу з розбудови мережі шкіл, дозволили їм нарешті відновити сили, витрачені за довгі місяці напруженого протистояння, — і Данило, їдучи знайомою дорогою до розколини Овода, дозволив собі помітити красу навколишнього пейзажу так, як не міг дозволити собі за весь попередній, небезпечний рік: барви пізньої осені, тепле сонячне світло, тишу лісу, порушувану лише співом птахів, що готувались до далекого перельоту.

— Оводе! — гукнув він, наближаючись до входу. — Це Данило! Цього разу з хорошими новинами!

Овід вийшов назустріч швидше, ніж будь-коли раніше, обличчя старого відлюдника виказувало ту саму обережну, але щиру цікавість.

— Хороші новини? — повторив він. — Це рідкість, судячи з наших попередніх зустрічей.

Данило усміхнувся, заходячи досередини разом із Мораною, — і, сідаючи біля знайомого вогнища, почав розповідати про все, чого вони досягли, — перемогу над Кресвелом, офіційне визнання методу по всьому королівству, обіцянку системного розслідування структурних причин, що дозволяли зловживання владою тривати так довго.

Овід слухав це мовчки, обличчя його поступово змінювалось від обережного скептицизму до чогось значно теплішого, майже зворушеного.

— Це… — сказав він нарешті, голос його тремтів від емоцій, які рідко дозволяв собі показувати відкрито, — це більше, ніж я смів сподіватись побачити за своє життя.

Морана, слухаючи це визнання, тихо промовила:

— Ви присвятили десятиліття цій самій боротьбі за визнання, — сказала вона. — За можливість, щоб знання, подібне до вашого, більше не потребувало ховатись у тіні.

Овід кивнув, довго дивлячись у вогонь, — і Данило, спостерігаючи цю тиху, задумливу паузу, бачив, як роки самотнього, вимушеного вигнання поступово, хоч і повільно, починають поступатись місцем чомусь новому, обережнішому.

— Я думав, — сказав Овід нарешті, — що моя роль у цьому світі — тільки зберігати фрагменти забороненого знання, ділитись ними обережно, поодинці, з тими небагатьма, хто наважиться шукати мене. Ніколи не смів сподіватись, що це знання стане частиною чогось значно масштабнішого, офіційно визнаного.

Данило довго думав, як найкраще висловити те, що хотів запропонувати, — а тоді, зважившись, тихо промовив:

— Оводе, — сказав він, — чи не хотіли б ви приєднатись до нашої школи? Не як прихований, самотній зберігач забороненого знання, а як шанований, визнаний учитель, здатний ділитись своєю унікальною мудрістю відкрито, без страху.

Овід довго мовчав, обличчя його виказувало ту саму складну боротьбу між страхом, вихованим десятиліттями вимушеної самотності, і тонкою, ще не до кінця сформованою надією.

— Я не знаю, чи готовий до подібної зміни, — визнав він нарешті. — Стільки років ізоляції, — це залишає слід, який непросто подолати навіть за наявності найкращих намірів.

Морана, обмірковуючи цю чесну відповідь із тією самою теплою розумінням, тихо додала:

— Ви можете почати повільно, — сказала вона. — Спершу короткі візити, ділячись знанням із найдосвідченішими вчителями, поступово звикаючи до присутності інших, перш ніж ухвалювати остаточне рішення про постійне переселення.

Овід кивнув, обмірковуючи цю зважену, обережну пропозицію.

— Можливо, — сказав він. — Це… це варте розгляду, принаймні.

Данило кивнув, вдячний за цю обережну, але справжню відкритість до змін, — і, скориставшись цією теплою, довірливою атмосферою моменту, тихо спитав про те, що продовжувало цікавити його від самого початку цього візиту:

— Оводе, — сказав він, — чи є ще щось, чим ви могли б поділитись про Розкол, про Першооснову? Наше дослідження просунулось значно далі відтоді, як ми бачились востаннє, але глибша природа цієї найдавнішої таємниці досі лишається переважно прихованою.

Овід довго думав, а тоді, повільно, підвівся, підходячи до найглибшої частини своєї печери, де зберігав найдорожчі, найретельніше приховані фрагменти власних, десятиліттями зібраних одкровень.

— Є дещо, — сказав він нарешті, — що я досі не наважувався розкрити нікому, — не через недовіру, а через страх перед вагою цього знання.

Данило відчув, як серце калатає важче від передчуття.

— Що саме? — спитав він тихо.

Овід довго дивився на нього, а тоді, зваживши, певно, глибину довіри, яку щойно продемонстрував Данило своєю пропозицією про приєднання до школи, почав говорити.

— Розкол, — сказав він, — не був одноразовою подією, завершеною тисячу років тому. Фрагменти, які я зібрав за десятиліття, натякають, що рани, завдані тоді тканині світу, — досі не загоєні повністю. Що існує можливість, — лякаюча, майже неймовірна можливість, — нового, ще масштабнішого розколу, якщо хтось коли-небудь спробує повторити той самий, давній акт дотику до Першооснови.