Розділ 38. Непоправне

Атака прийшла тієї самої ночі, — не масштабна, не координована армія, якої вони боялись найбільше, а невеликий, але добре озброєний загін, що з’явився з темряви лісу приблизно за годину після півночі, коли більшість долини вже поринула в тривожний, неспокійний сон.

Вечір минув у гарячковій, зосередженій підготовці, — кожен спостережний пункт посилений, кожна захисна конструкція перевірена востаннє, — і, коли нарешті настала ніч, стомлена, але пильна долина поринула в той самий, крихкий спокій, який супроводжує будь-яке очікування небезпеки, що може прийти, а може й не прийти взагалі. Данило сам стояв на варті довше за інших, переконуючи себе, що зайва обережність краще за необачну безтурботність, — і тільки далеко за північ, переконаний, що цієї ночі, можливо, нічого не станеться, дозволив собі коротку годину неспокійного сну.

Данило прокинувся від тривожного сигналу, різкого, наполегливого дзвону, що розривав нічну тишу, — і, зриваючись з ліжка, відчув, як серце калатає шалено ще до того, як почув хоч слово пояснення.

— Атака! — гукнув Остап, вбігаючи до їхнього помешкання. — Із заходу, від лісу!

Данило вискочив назовні, Морана слідом за ним, — і побачив хаос, що вже охопив долину: вояки, значно менше числом за їхню власну спільноту, але добре озброєні, добре навчені, наближались швидко, цілеспрямовано, прямуючи прямісінько до головних будівель школи.

— До захисних позицій! — гукнув він, голос його підсилений тією самою простою конструкцією, яку використовував під час публічної демонстрації, легко долинав до кожного кутка долини. — Морано, мережа захисту, негайно!

Морана кивнула, заплющуючи очі, зосереджуючись, — і Данило відчув, як тонкі, парні зв’язки її децентралізованої мережі захисту починають формуватись по всій долині, з’єднуючи кожного здатного мага в єдину, взаємопідтримувану оборону.

Тесь і Дорн уже билися на передовій, знешкоджуючи ворожих вояків тим самим нелетальним, але ефективним методом, який відточили за роки практики, — і Данило, приєднуючись до захисту, активував власну конструкцію печаті, готовий протистояти будь-якій магічній загрозі, яку могли принести напасники.

Битва тривала хвилини, що здавались нескінченними годинами, — крики, спалахи магічного світла, тупіт ніг по замерзлій землі, — і Данило, утримуючи власний захист, водночас намагаючись відстежити загальний перебіг бою, побачив, як група ворожих вояків прорвалась повз основну лінію оборони, прямуючи до житлових будівель, де спали найменші, найвразливіші учні школи.

— Діти! — закричав хтось, і Данило, обертаючись, побачив Гарпа, що біг тим самим важким, але рішучим кроком старого, але міцного чоловіка, прямісінько назустріч цій новій, смертельно небезпечній загрозі.

— Гарпе, ні! — закричав Данило, кидаючись слідом, але відстань між ними була занадто великою, а власна, активна конструкція захисту не дозволяла рухатись достатньо швидко.

Гарп дістався дверей дитячої спальні першим, розкидаючи руки, затуляючи прохід власним тілом, — і Данило, наближаючись, побачив, як один із ворожих вояків, засліплений панікою бою, замахнувся мечем, не встигаючи чи не бажаючи розпізнати, що перед ним стоїть неозброєна, немолода людина, а не солдат.

Клинок опустився швидко, невблаганно, — і Гарп, приймаючи удар, призначений для дверей за його спиною, здригнувся, тіло його похитнулось, а тоді повільно осіло на землю.

— НІ! — закричав Данило, кидаючись останні кроки з тією самою відчайдушною швидкістю, яку тільки міг вичавити з виснаженого, зболеного тіла.

Він дістався Гарпа за лічені секунди, падаючи на коліна поруч, — і, побачивши глибоку, смертельну рану, зрозумів із жахливою, невблаганною ясністю, що жодна конструкція, жодне зцілення не здатне врятувати життя старого друга.

— Гарпе, — прошепотів він, беручи тремтячу руку старого мірошника у свою, — тримайся. Тримайся, будь ласка.

Гарп, попри страшний біль, попри кров, що просочувалась крізь пальці, якими Данило намагався затиснути рану, усміхнувся, слабко, але щиро.

— Діти, — прошепотів він. — Врятував дітей?

— Врятував, — сказав Данило, голос його тремтів від сліз, які він більше не міг стримувати. — Ти врятував їх, Гарпе. Ти зробив це.

Гарп кивнув, задоволення промайнуло на його обличчі, попри всю муку.

— Тоді все… не марно, — прошепотів він, дихання його ставало дедалі важчим, дедалі рідшим. — Пам’ятай, приблудо… не дозволяй страху… відібрати радість…

Слова обірвались, — і Данило, дивлячись, як світло поступово згасає в очах давнього друга, відчув, як щось усередині нього розколюється навпіл, непоправно, назавжди.

— Ні, — прошепотів він знову, притискаючи безвільне тіло до грудей, — ні, ні, ні…

Морана дісталась до нього за мить, разом із Авреном, — і, побачивши Гарпове тіло, побачивши розпач на обличчі Данила, обидва завмерли, приголомшені жахом щойно пережитої, непоправної втрати.

Битва навколо них поступово вщухала, — останні ворожі вояки, побачивши, що елемент раптовості остаточно втрачено, відступали в темряву лісу, залишаючи по собі тільки хаос, кров і глибоку, невимовну скорботу, — але Данило, тримаючи Гарпове тіло, більше не помічав нічого навколо, поглинутий цілком вагою щойно пережитої втрати, яка, він відчував це з жахливою ясністю, ніколи не загоїться повністю.