Розділ 34. Обличчя зради

Гаспар відступив, впускаючи їх досередини мовчки, руки його тремтіли помітно, коли він зачиняв двері за гостями, — і Данило, спостерігаючи це неприховане тремтіння, відчував, як останні сумніви щодо справедливості Авренового припущення розвіюються остаточно.

Кімната, у якій вони опинились, зберігала ту саму скромну, тимчасову атмосферу, яку Данило помічав у кожному новому помешканні недавно прибулих союзників, — кілька простих меблів, акуратно складені речі, ще не розпаковані повністю, ніби мешканець досі не наважувався визнати це місце справжнім домом. На маленькому столику біля вікна стояв єдиний, потертий малюнок, — дитячий, незграбний, зображення усміхненого обличчя, оточеного квітами, — і Данило, помітивши цю деталь, відчув, як серце стискається від передчуття того, про що могла свідчити ця самотня, дбайливо збережена картинка.

Вони сіли за скромний стіл маленької, тимчасової кімнати, — і Гаспар, опускаючись на стілець навпроти, довго дивився на власні руки, не наважуючись підвести очі на жодного з трьох гостей.

— Ви знаєте, — сказав він нарешті, голос його тремтів так само помітно, як руки кілька хвилин тому. — Тесь бачив мене сьогодні. Я відчув, що хтось спостерігає, хоча й не міг визначити, хто саме.

— Так, — сказав Данило тихо, голос його лишався м’яким, позбавленим будь-якого звинувачення. — Ми знаємо про контакт. Про конверт, який ти передав.

Гаспар довго мовчав, плечі його тремтіли тепер сильніше, — а тоді, раптом, він затулив обличчя руками, і глухі, здавлені ридання розірвали важку, напружену тишу кімнати.

Морана, підходячи ближче, обережно поклала руку йому на плече, тим самим теплим, заспокійливим жестом, яким втішала б будь-кого, хто переживав найважчий момент свого життя.

— Розкажи нам, — сказала вона тихо. — Що б це не було, — розкажи.

Гаспар довго намагався опанувати себе, дихання його тремтіло уривчасто, — а тоді, повільно, підвів очі, обличчя його виказувало таке глибоке, нестерпне страждання, яке Данило рідко бачив за весь цей довгий, небезпечний рік.

— Мою доньку, — сказав він нарешті, слова давались йому важко, крізь стиснуте горло. — Аніку. Їй десять років. Вона… — він на мить замовк, збираючись із силами, — вона зникла три тижні тому. З дому моєї сестри, де я залишив її, вважаючи безпечнішим місцем, поки сам займався розбудовою союзу.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — гірше, значно гірше за будь-яке припущення, яке вони встигли сформувати.

— Кресвел? — спитав він тихо.

Гаспар кивнув, сльози тепер текли по його обличчю відкрито, без жодної спроби приховати їх.

— Лист прийшов через тиждень після її зникнення, — сказав він. — Без підпису, але зміст не залишав сумнівів. Вона жива, здорова, — але лишиться в такому стані тільки доти, доки я виконуватиму те, що від мене вимагають.

Аврен, слухаючи це, обличчя старого магістра виказувало ту саму глибоку, вистраждану скорботу.

— Що саме вони вимагали? — спитав він.

— Інформацію, — сказав Гаспар. — Спершу дрібну, здавалось би незначну, — розклад ваших нарад, загальні деталі про мережу союзу. Я казав собі, що це не завдасть справжньої шкоди, що я зможу захистити доньку, не зраджуючи вас насправді. Але вимоги ставали дедалі конкретнішими, дедалі небезпечнішими, — і я не бачив жодного виходу, окрім як продовжувати, сподіваючись, що кожна нова крапля інформації стане останньою, необхідною платою за її життя.

Данило довго сидів мовчки, обмірковуючи вагу цього жахливого, трагічного одкровення, — не холодний розрахунок зрадника, а батько, загнаний у найжорстокішу з можливих пасток, змушений обирати між вірністю союзу й життям власної дитини.

— Чому ти не розповів нам раніше? — спитав він нарешті, голос його бринів не звинуваченням, а щирим, болісним подивом.

— Я боявся, — визнав Гаспар. — Боявся, що ви вирішите, що моя зрада надто небезпечна, щоб ризикувати, що ви виженете мене, позбавите будь-якого доступу до ресурсів, які могли б допомогти врятувати Аніку. Боявся, що спроба звернутись по допомогу тільки прискорить найгірший можливий результат.

Морана, все ще тримаючи руку на його плечі, тихо промовила:

— Ти мав повне право боятись, — сказала вона, — але, Гаспаре, ти помилявся, вважаючи, що самотня боротьба — єдиний шлях. Ми могли б допомогти значно раніше, якби ти довірився нам.

Гаспар кивнув, плечі його тремтіли від нового нападу ридань.

— Пробачте мені, — прошепотів він. — Я знаю, що завдав шкоди, — можливо, непоправної. Але я не міг дозволити їй померти через мою відданість принципу, хай яким справедливим я його вважаю.

Данило довго дивився на нього, відчуваючи, як власний гнів, який він міг би виправдано відчувати, поступається місцем чомусь значно глибшому, — розумінню, співчуттю, гострому усвідомленню того, наскільки жорстокою, наскільки безжальною виявилась тактика Кресвела цього разу.

— Ти не мав вибору, гідного осуду, — сказав він нарешті. — Жоден батько не мав би. Питання тепер не в тому, як покарати тебе за минуле, а в тому, як урятувати твою доньку якнайшвидше.

Гаспар підвів очі, у погляді його промайнула перша, обережна іскра надії.

— Ви допоможете? — спитав він, голос тремтів від недовіри до цієї несподіваної, майже неможливої милості.