Розділ 32. Хто з нас

Наступні кілька днів минули в тій самій, виснажливій напрузі подвійного життя, — школа продовжувала звичайний, буденний ритм підготовки до слухання, тоді як паралельно, тихо, майже непомітно, тривало обережне спостереження за двома людьми, чия провина, попри всю тривогу, лишалась ще недоведеною.

Данило почувався так, ніби ніс два геть різні життя воднораз, — одне, зовнішнє, повне звичайних, буденних турбот про останні деталі підготовки до слухання, теплих розмов із учнями, спільних трапез, які раніше приносили саму лише радість, а тепер здавались отруєними тінню невисловленого сумніву; і інше, приховане, повне важких, нав’язливих думок про Гаспара й Стефана, про кожен їхній жест, кожне слово, яке могло виявитись доказом провини чи, навпаки, підтвердженням невинності.

Данило ненавидів кожну хвилину цього необхідного, але глибоко неприємного завдання, — спостерігати за Гаспаром під час звичайного, буденного навчання, шукаючи будь-які ознаки прихованої, підозрілої поведінки, відчуваючи водночас глибоку, майже фізичну огиду до самого акту недовіри людині, яку він допомагав рятувати, якій особисто простягнув руку союзу.

— Він нічим не відрізняється, — сказав Данило Тесю одного вечора, коли вони обговорювали результати кількох днів обережного спостереження. — Та сама щирість, та сама вдячність, яку я бачив із першого дня нашого знайомства.

Тесь кивнув, обличчя його виказувало ту саму зважену, професійну зосередженість.

— А Стефан? — спитав він.

Данило довго думав, перш ніж відповісти, — Стефан, молодший, менш знайомий, викликав у нього значно менше впевненості в невинності.

— Дещо дивне, — визнав він нарешті. — Він кілька разів залишав долину без чіткого пояснення мети, — офіційно для збору трав, для полювання, — але щоразу відсутній довше, ніж здавалося б необхідним для таких простих завдань.

Тесь кивнув, занотовуючи цю деталь.

— Я перевірю це особисто, — сказав він. — Простежу за ним непомітно наступного разу, коли він вирушить кудись за межі долини.

Нагода настала швидше, ніж будь-хто з них очікував, — наступного ранку, коли Стефан, попросивши дозволу відлучитись для збору лікарських трав, вирушив у бік найближчого лісу, Тесь, тримаючись на обережній, значній відстані, рушив слідом, застосовуючи ту саму техніку невидимого стеження, яку відточив за роки практики.

Стефан ішов довго, значно далі за звичайну відстань, необхідну для збору трав, — і Тесь, спостерігаючи, як юнак наближається до невеликої, прихованої галявини на околиці лісу, відчув, як тривога загострюється всередині нього.

Стефан зупинився на галявині, озираючись нервово, — а тоді, дістаючи з-під плаща невеликий, запечатаний конверт, поклав його під приметним каменем біля старого, зламаного дерева.

Тесь довго спостерігав, серце його калатало важко, — конкретний, беззаперечний доказ підозрілої, потаємної діяльності, — а тоді, коли Стефан нарешті рушив назад до долини, дозволив собі коротку мить обережного полегшення, розуміючи, що щойно здобув критично важливий доказ.

Він чекав ще довго після того, як Стефан зник з поля зору, — обережність, вироблена роками практики, підказувала не поспішати, не наближатись до схованки надто швидко, на випадок, якщо хтось інший міг спостерігати за тим самим місцем. Тільки коли переконався в цілковитій безпеці, Тесь нарешті наблизився до прихованого каменя, діставши той самий, щойно захований конверт.

Лист усередині, написаний акуратним, обережним почерком, адресований невідомому одержувачу, змусив серце Теся завмерти від суміші полегшення й нового, гострого занепокоєння.

«Мамо, — прочитав він, — я в безпеці, у школі, про яку я тобі розповідав. Мене добре прийняли, навчають безкоштовно, годують, дають дах над головою. Прошу тебе, не хвилюйся більше. Я знаю, що тато сердиться, що я втік, але тут я нарешті можу бути собою, без страху. Сподіваюсь, одного дня зможу переконати тебе приїхати побачити це місце особисто».

Тесь довго стояв, тримаючи лист, відчуваючи, як хвиля полегшення, змішана з гострим, болісним усвідомленням власної помилки, накриває його цілком.

«Це не зрада, — подумав він. — Це самотній, наляканий юнак, що таємно пише матері, боячись, що батько, який відкинув його через магічний дар, дізнається про цей лист і завадить йому надіслати».

Він повернувся до долини тим самим обережним кроком, яким прийшов, — і Данило, побачивши його обличчя, миттю зрозумів, що новини, хоч і несподівані, кардинально відрізнялись від того, чого вони очікували.

— Що сталось? — спитав він.

Тесь довго дивився на нього, а тоді, простягнувши лист, тихо промовив:

— Стефан невинний, — сказав він. — Він писав листа матері, приховуючи це від батька, який відкинув його через магічну здатність. Ось і все, — жодної зради, жодного контакту з Кресвелом.

Данило довго читав лист, відчуваючи, як тепла хвиля полегшення змішується з гострим, болісним усвідомленням несправедливості щойно пережитої підозри.

— Ми мало не звинуватили невинну людину, — сказав він тихо.

— Мало не звинуватили, — погодився Тесь, — але не звинуватили. Це важлива різниця, Даниле. Обережність, яку ми виявили, зрештою захистила його від передчасного, несправедливого звинувачення.