Розділ 24. Сторона

Сельд і Вельд прибули до долини школи на третій день подорожі, — і Данило, побачивши знайомі, хоч і неочікувані постаті двох вершників, що наближались обережним, майже нерішучим кроком, відчув, як серце калатає важче від суміші здивування й обережної надії.

Він стояв на краю поля, де саме допомагав кільком новоприбулим учням освоїти перші, найпростіші вправи з розпізнавання контурів, — і, побачивши цих двох, наближених настільки повільно, настільки обережно, ніби кожен крок коня давався їм болісним, свідомим зусиллям, відчув, як звичайний, буденний ритм цього ранку раптово поступається місцем гострому, вивіреному передчуттю чогось важливого, можливо, доленосного.

— Сельд? — сказав він, виходячи назустріч, тримаючи руки відкритими, тим самим жестом, яким показував би відсутність будь-якого ворожого наміру.

Сельд спішився повільно, обличчя дізнавача виказувало ту саму складну суміш рішучості й глибокого, вистражданого сумніву, яку Данило вже бачив у ньому під час їхньої останньої, короткої зустрічі багато місяців тому.

— Даниле, — сказав Сельд, голос його тремтів від хвилювання, яке він явно намагався стримати. — Дякую, що погодився вислухати нас без попередження.

— Заходьте, — сказав Данило, жестом запрошуючи їх досередини. — Розкажіть, що привело вас сюди.

Вони пройшли до головної зали, де Морана, Тесь і Октавія, попереджені терміновим сигналом, уже чекали, обличчя кожного виказувало ту саму обережну, вивірену насторогу, яку виявляли б до будь-якого несподіваного, потенційно небезпечного гостя.

Саме тоді, коли вони збирались почати розмову, двері зали розчинились, впускаючи Аврена, — і Сельд, побачивши свого давнього вчителя, застиг на місці, обличчя його зблідло, виказуючи неприховане потрясіння.

Аврен довго дивився на нього, обличчя старого магістра виказувало ту саму складну, суперечливу боротьбу між давнім болем і чимось новим, ще не до кінця сформованим.

— Сельде, — сказав він нарешті, голос його бринів тихо, обережно.

— Аврене, — прошепотів Сельд, і Данило побачив, як руки колишнього дізнавача тремтять, — я… я не сподівався побачити вас особисто. Не думав, що матиму на це право.

Аврен довго мовчав, а тоді, повільно, підійшов ближче, зупиняючись за кілька кроків від свого колишнього учня.

— Тридцять років минуло, — сказав старий магістр, — відколи ти обрав систему замість мене. Я думав про це часто за роки, що минули відтоді, — про те, чи справді мій найкращий учень зрадив мене з переконання, чи просто з амбіції, з бажання довести власну відданість системі, якій служив.

Сельд довго стояв мовчки, обличчя його виказувало глибоку, болісну муку.

— Обидва, — визнав він нарешті, голос тремтів від емоцій, які він явно тримав похованими десятиліттями. — Я вірив, що захищаю порядок, необхідний для безпеки всіх. Але я також прагнув визнання, підвищення, — і ваша поразка стала б моєю перемогою в очах Колегії. Я ніколи не пробачив собі цього поєднання, Аврене. Ніколи.

Аврен довго дивився на нього, і в очах старого магістра промайнуло щось, чого Данило не очікував побачити, — не гнів, не образа, а щось значно складніше, ближче до втомленого, вистражданого розуміння.

— Я теж довго тримав образу, — сказав Аврен. — Рік полону дав мені багато часу для гніву, для уявних розмов з тобою, у яких я вимагав пояснень, покарання, справедливості. Але, Сельде, останній рік навчив мене дечого важливого про природу других шансів, — про те, що люди здатні змінюватись, якщо дати їм справжню, чесну можливість.

Сельд довго слухав це, сльози, які він явно намагався стримати, нарешті потекли по обличчю.

— Я не заслуговую на ваше прощення, — сказав він тихо.

— Можливо, — погодився Аврен. — Але заслуга — не єдина причина, з якої варто пропонувати другий шанс. Ти прийшов сюди сьогодні, ризикуючи всім, чим дорожив тридцять років, заради спроби виправити частину заподіяної шкоди. Це вартий уваги вчинок, Сельде, хай яким запізнілим він не був би.

Сельд кивнув, витираючи сльози тремтячою рукою, — і Данило, спостерігаючи цю глибоко особисту, болісну сцену, відчував, як тепла, вистраждана надія наповнює груди, попри всю вагу щойно пережитого одкровення.

— Розкажіть, чому ви прийшли, — сказав він нарешті, обережно повертаючи розмову до практичної, невідкладної мети цього візиту.

Сельд кивнув, збираючись із духом, — і, разом із Вельдом, почав переказувати все, чого вони дізнались за останній тиждень розслідування, — маршрути гінців, підозрілі патерни, конкретну заставу, готову діяти за першим наказом Кресвела.

— Я більше не можу служити системі, яка використовує страх і насильство для збереження влади, — сказав Сельд, коли вони закінчили. — Я хочу приєднатись до вас, Даниле. Не тільки як інформатор, а як союзник, готовий використати кожен ресурс, кожне знання, здобуте за тридцять років служби, заради виправлення частини шкоди, яку я заподіяв.

Данило довго дивився на нього, зважуючи вагу цієї пропозиції з тією самою ретельністю, з якою зважував би будь-яке інше критично важливе рішення.

— Ваша допомога буде безцінною, — сказав він нарешті. — Але, Сельде, розумійте: цей вибір означає остаточний розрив із усім, чим ви були дотепер. Кресвел не пробачить зради так легко.