Розділ 19. Удар з двох боків

Тривожний сигнал пролунав удосвіта, розриваючи тишу долини різким, наполегливим передзвоном, який Данило навчився розпізнавати як найвищий рівень небезпеки, — і він, зриваючись із ліжка, відчув, як серце калатає шалено ще до того, як почув хоч слово пояснення.

Долина навколо, ще хвилину тому огорнута тим самим мирним, досвітнім спокоєм, який він так цінував останніми тижнями, тепер сповнилась поспішним рухом, — двері хатин розчинялись одна за одною, постаті поспіхом вибігали назустріч тривозі, кожне обличчя виказувало ту саму суміш сонного сум’яття й наростаючого страху, яка охоплює будь-яку спільноту в момент раптової, несподіваної небезпеки. Данило, накидаючи одяг похапцем, відчував, як роки практики, роки звички зустрічати кризу негайно, без зайвих вагань, беруть гору над природним, людським імпульсом паніки.

— Що сталось? — гукнув він, вибігаючи назустріч Остапу, що мчав через долину з тим самим панічним поспіхом, який Данило бачив у нього лише кілька разів за весь цей довгий, небезпечний рік.

— Два повідомлення воднораз, — сказав юнак, важко дихаючи. — Гаспар і Зорина. Обидві школи атаковані просто зараз, одночасно.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — Кресвел, судячи з усього, вирішив діяти саме тоді, коли вони найменше були готові до координованого, подвійного удару.

— Зорина? — перепитав він, здивований. — Вона ж відмовилась приєднуватись до союзу.

— Не знаю подробиць, — сказав Остап. — Але обидва сигнали справжні, підтверджені нашими власними спостерігачами в обох регіонах.

Морана, вибігаючи назустріч, обличчя її виказувало ту саму тривогу, тихо промовила:

— Обидва напрямки одночасно, — сказала вона. — Це саме той сценарій, до якого ми готувались останні тижні, тільки значно раніше, ніж сподівались.

Данило довго думав, розум його, попри паніку моменту, вже почав методично розкладати проблему на частини.

— Гаспарова школа ближче, — сказав він. — За півдня швидкої їзди. Зоринина — вдвічі далі.

— Ми не встигнемо допомогти обом одночасно, якщо розділимось на дві окремі групи, — сказав Тесь, приєднуючись до наради, обличчя його виказувало ту саму зосереджену, вивірену тривогу.

Данило довго стояв мовчки, відчуваючи, як тягар цього неможливого вибору лягає на плечі важче за будь-яке попереднє випробування цього довгого, небезпечного шляху, — а тоді, раптом, згадав щойно розпочату практику розподіленої уваги, ще недосконалу, ще не готову до справжнього бойового застосування.

— Можливо, є інший шлях, — сказав він повільно. — Не розділятись фізично на дві групи, а спробувати діяти на відстані воднораз, — я з частиною групи вирушаю до Гаспара фізично, а інша частина, синхронізована зі мною тим самим зв’язком, який ми практикували останні дні, намагається підтримати захист Зорини на відстані, наскільки це можливо.

Аврен, обмірковуючи цю відчайдушну, ризиковану ідею, тихо промовив:

— Це неперевірена, надзвичайно складна спроба, — сказав старий магістр. — Ми практикували цю техніку лише кілька днів, у контрольованих, безпечних умовах. Застосувати її зараз, під реальним тиском, на такій відстані, — це може виявитись занадто ризикованим.

— Знаю, — сказав Данило. — Але, Аврене, у нас немає кращого варіанту. Якщо ми не спробуємо, обидві школи лишаться беззахисними, — принаймні так у нас є шанс допомогти хоча б частково.

Морана кивнула, обличчя її виказувало ту саму рішучу готовність, яку Данило бачив у ній щоразу, коли справа торкалась чогось справді критичного.

— Я поїду з тобою до Гаспара, — сказала вона. — Радован і решта нашої тренувальної групи спробують синхронізуватись із нами звідси, підтримуючи захист Зорини на відстані.

Данило кивнув, приймаючи цей план попри всю його небезпеку, — і вони зібрались швидко, тим самим методичним чином, яким готувались би до будь-якої іншої критично важливої місії, — коні, найнеобхідніша зброя, кожен приготований до довгої, виснажливої їзди попереду.

— Радоване, — сказав Данило, звертаючись до молодого вчителя, що вже займав позицію разом із рештою тренувальної групи, — тримай зв’язок настільки стабільним, наскільки можеш. Я спробую підтримувати з’єднання, навіть перебуваючи в дорозі, наскільки дозволить концентрація.

Радован кивнув, обличчя його виказувало ту саму серйозну, зосереджену рішучість.

— Ми впораємось, — сказав він, хоча тривога в голосі виказувала розуміння масштабу ризику цієї неперевіреної, відчайдушної спроби.

Данило скочив на коня, Морана й Тесь слідом за ним, — і вони помчали геть із долини, тим самим швидким, але обережним темпом, яким рухались би через будь-яку іншу критично небезпечну місію, розум Данила вже гарячково намагався утримувати подвійну задачу: швидкий, невідкладний рух до Гаспара, і водночас тонкий, крихкий зв’язок із групою, що лишилась позаду, намагаючись підтримати захист Зорини на відстані, якої жодна попередня практика не готувала його витримати.

Він відчував, як зв’язок тремтить, слабшає з кожною милею відстані, — набагато складніше утримувати синхронізацію під час швидкої їзди, ніж у спокійній, контрольованій обстановці тренувального поля, — і, зосереджуючись щосили, намагався компенсувати цю нестабільність тією самою вольовою, виснажливою концентрацією, яка провела його крізь кожне попереднє, найважче випробування цього довгого шляху.