Розділ 12. Відлюдник

Данило вирушив до Овода на четвертий день після відкриття в бібліотеці, — сам, без супроводу, тим самим методом, яким наближався б до будь-якої іншої делікатної, особистої зустрічі, розуміючи, що надмірна компанія тільки посилить природну недовіру старого відлюдника.

Дорога до прихованої розколини, де мешкав Овід, забрала два дні важкої, самотньої їзди крізь дедалі глухіші, менш прохідні гори, — і Данило, наближаючись нарешті до знайомого місця, де колись, багато місяців тому, вперше зустрів цю загадкову, трагічну постать, відчував, як тривога й провина переплітаються всередині нього в тугий, незручний вузол.

Він їхав переважно мовчки, думаючи про всі місяці, що минули відтоді, як уперше почув про існування цього самотнього, вистражданого чоловіка, — про власну зайнятість школою, про боротьбу з Валдреном, про кожне інше термінове, невідкладне завдання, яке, здавалось, завжди перевершувало значенням тиху, скромну обіцянку повернутись і поговорити з людиною, чий досвід аномалії міг би допомогти зрозуміти власну природу набагато раніше.

«Я мав би повернутись раніше, — думав він, прив’язуючи коня неподалік від входу до прихованої печери. — Не тому, що потребував його знань. Тому, що обіцяв, — хай і мовчки, — не забувати про людину, яка пожертвувала так багато».

Він наблизився до входу обережно, тим самим шанобливим кроком, яким наближався б до будь-якого іншого святилища, — і, зупинившись перед темним отвором печери, гукнув голосно, попереджаючи про власну присутність.

— Оводе! Це Данило!

Тиша, що відповіла на цей вигук, тривала довго, напружено, — а тоді, з глибини печери, долинув знайомий, хрипкуватий голос.

— Данило, — повторив Овід, тон його бринів тією самою складною сумішшю здивування й обережної, вистражданої настороги. — Минуло багато місяців. Я думав, ти забув про існування цього самотнього кутка світу.

Данило відчув, як слова ці вражають його глибше, ніж очікував.

— Пробач, — сказав він щиро. — Я мав би повернутись раніше. У мене немає виправдання, окрім того, що останні місяці виявились значно небезпечнішими, значно вимогливішими, ніж я міг передбачити.

Овід вийшов нарешті з тіні печери, обличчя його, попри роки самотнього ізольованого існування, виказувало ту саму гостру, спостережливу мудрість, яку Данило пам’ятав із їхньої першої, короткої зустрічі.

— Заходь, — сказав старий відлюдник нарешті, жестом запрошуючи Данила досередини. — Розкажи мені, що привело тебе сюди тепер, після такої довгої мовчанки.

Вони сіли біля скромного вогнища, яке Овід підтримував у глибині печери, — і Данило, спостерігаючи, як старий рухається тим самим обережним, ощадливим чином, яким рухалась би людина, що навчилась виживати на найменшому з можливих ресурсів, відчув знову ту саму, глибоку повагу до вистражданої стійкості цього самотнього життя.

— Ми знайшли дещо, — сказав Данило нарешті, — в архівних записах Колегії. Про природу русел. Про подію, яку давні тексти називають Розколом.

Овід довго мовчав, обличчя його застигло в тому самому напруженому, майже болісному виразі, який Данило вже бачив одного разу, під час їхньої першої розмови про природу його власної аномалії.

— Розкол, — повторив старий відлюдник тихо, ніби саме це слово несло в собі вагу, яку він не наважувався озвучувати вголос надто часто. — Звідки ви дізнались про це?

— Давні тексти, — сказав Данило. — Ретельно приховані, навмисно пошкоджені, щоб приховати найважливіші деталі. Аврен і Октавія знайшли фрагмент про Першооснову, про “рани у тканині світу”.

Овід довго сидів мовчки, дивлячись у вогонь, — а тоді, повільно, підняв рукав своєї потертої одежі, показуючи Данилові щось, чого той не бачив під час їхньої першої зустрічі, — тонкий, майже непомітний візерунок ліній на шкірі передпліччя, схожий на давній, зарубцьований шрам, тільки складніший, геометричніший, ніж будь-яка звичайна рана.

— Це, — сказав Овід тихо, — залишок моєї власної зустрічі з тим, що ви називаєте Розколом. Не прямий контакт, — я не настільки необережний чи амбітний, — а резонанс, який виник, коли моя заборонена формула випадково торкнулась чогось значно глибшого за прості закони магії, якими я намагався маніпулювати.

Данило довго дивився на цей дивний, тривожний візерунок, відчуваючи, як холодне, вивірене хвилювання наростає всередині нього.

— Що ти відчув? — спитав він тихо.

Овід довго думав, перш ніж відповісти, обличчя його виказувало ту саму важку, ретельно контрольовану боротьбу зі спогадом, який, судячи з усього, він намагався тримати похованим якомога глибше.

— Голоси, — сказав він нарешті. — Не слова, не мову в звичайному сенсі, а щось значно давніше, значно чужіше, ніж будь-яка людська мова. Ніби сама тканина світу намагалась щось повідомити, використовуючи метод спілкування, для якого людська свідомість просто не пристосована.

Данило відчув, як мороз пробігає по спині, — те саме тривожне, майже неможливе для повного розуміння одкровення, яке він відчував, читаючи давні, пошкоджені тексти в бібліотеці.

— Ти зміг зрозуміти бодай щось? — спитав він.

Овід довго мовчав, а тоді, повільно, кивнув.

— Фрагменти, — сказав він. — Уривки, розсіяні серед хаосу, які я збирав докупи роками самотнього, болісного роздуму. Достатньо, щоб зрозуміти: Розкол не був випадковістю, катастрофою в звичайному сенсі. Він був… — старий відлюдник довго шукав правильне слово, — актом. Свідомим, навмисним, здійсненим кимось, хто прагнув чогось значно більшого за просте розуміння магії, — можливо, самої влади над тканиною реальності.