Розділ 10. Магістра в облозі

Магістра Північного округу сиділа у своєму столичному кабінеті, переглядаючи список запрошених на майбутній з’їзд, — і з кожним новим іменем, яке впізнавала серед відомих прихильників Кресвела, відчувала, як тягар наближеної політичної битви лягає на плечі важче, ніж будь-коли за весь час її довгого, вимогливого правління.

Вона провела останній тиждень, зустрічаючись із кожним регіональним магістром, до якого мала бодай якийсь доступ, — виснажлива, безкінечна низка розмов, кожна з яких вимагала тієї самої ретельної, дипломатичної рівноваги між переконанням і повагою до чужої, часто відмінної позиції. Дехто з колег зустрічав її з відкритою приязню, пам’ятаючи роки спільної, взаємовигідної співпраці; інші, дедалі частіше, тримались стримано, майже холодно, ніби вже вирішили для себе, на чиєму боці бачать власне майбутнє.

Секретар постукав у двері, впускаючи гостя, — і магістра, підводячи очі, побачила знайому постать магістра Ірвела, керівника невеликого, але впливового Західного округу, чия підтримка минулого разу виявилась вирішальною для збереження угоди.

— Ірвеле, — сказала вона, підводячись назустріч. — Дякую, що знайшов час для цієї розмови.

Ірвел, чоловік середнього віку з тим самим стриманим, обережним виразом обличчя, який вона пам’ятала з їхньої останньої зустрічі, сів навпроти, довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Я маю погані новини, — сказав він нарешті. — Кресвел особисто відвідав мій округ минулого тижня. Не з погрозами, — він надто розумний для настільки очевидної тактики, — а з пропозиціями. Значними інвестиціями в мій регіон, якщо я підтримаю уніфікацію на майбутньому з’їзді.

Магістра відчула, як холод пронизує її зсередини, — та сама тактика, яку вона підозрювала, тепер підтверджена особисто, прямо перед нею.

— І що ти відповів? — спитала вона.

Ірвел довго мовчав, обличчя його виказувало ту саму важку, невисловлену боротьбу між прагматизмом і принципом.

— Я ще не дав остаточної відповіді, — сказав він нарешті. — Але, магістро, чесно кажучи, я не знаю, чи можу дозволити собі втратити цю підтримку заради принципу, значення якого мої власні виборці навряд чи повністю розуміють.

Магістра довго дивилась на нього, відчуваючи ту саму суміш розчарування й гіркого розуміння, яка приходить, коли бачиш, як союзник поступово вислизає під тиском практичних, земних міркувань.

— Дозволь спитати тебе прямо, — сказала вона. — Ти справді віриш, що уніфікована, централізована політика Кресвела зробить твій регіон безпечнішим? Чи ти просто втомився боротись проти сильнішого, краще фінансованого супротивника?

Ірвел довго мовчав, а тоді, повільно, похитав головою.

— Не знаю, — визнав він чесно. — Я бачив докази, які ти представила минулого разу. Вони переконливі. Але, магістро, я також бачив, що сталось із тими, хто чинив Кресвелу відкритий, наполегливий опір, — Меліса Кровт, про яку я чув здалеку, та школа в горах, яка досі не знає спокою, попри всю офіційну угоду.

Магістра відчула, як тягар цього справедливого, хоч і болючого зауваження лягає на плечі, — Ірвел мав рацію: угода, яку вона допомогла укласти, не гарантувала повної безпеки, тільки тимчасовий, крихкий баланс, який Кресвел, судячи з усього, готовий був порушити за першої слушної нагоди.

— Я не можу гарантувати абсолютної безпеки, — сказала вона нарешті, чесність цих слів даючись їй важче за будь-яку зручнішу, заспокійливу брехню. — Але я можу сказати ось що: модель, яку захищає Данило, вже врятувала десятки життів, запобігла катастрофам, подібним до тих, що спричинив Валдрен. Централізована уніфікація Кресвела, натомість, не пропонує жодних конкретних доказів безпеки, — тільки обіцянку контролю, замаскованого під стабільність.

Ірвел довго обмірковував ці слова, обличчя його виказувало ту саму повільну, важку зміну думки, яка приходить не миттєво, а через ретельне, болісне зважування кожного аргументу.

— Мені потрібен час подумати, — сказав він нарешті.

— У тебе є три тижні до з’їзду, — сказала магістра. — Використай їх мудро, Ірвеле. Твій голос може виявитись вирішальним для результату, значення якого виходить далеко за межі одного регіону чи однієї школи.

Ірвел кивнув, підводячись, готуючись до від’їзду, — і магістра, проводжаючи його до дверей, відчувала, як тонка нитка надії, яку вона намагалась плекати протягом цієї важкої розмови, лишається такою ж крихкою, як і до неї.

Коли він пішов, вона повернулась до свого столу, дозволяючи собі коротку, виснажену мить роздуму про масштаб політичної битви, що чекала попереду. Вона підрахувала подумки кожного відомого їй магістра, кожен можливий голос, — і арифметика, яка вимальовувалась перед нею, лишалась тривожно, небезпечно близькою до поразки.

Секретар знову постукав, впускаючи ще одного гостя, — цього разу молодшого чиновника з власної канцелярії, обличчя якого виказувало ту саму нервову, стримувану тривогу.

— Магістро, — сказав чиновник, — мені шкода турбувати вас, але я вважаю, що ви маєте знати. Серед моїх колег ширяться чутки, — про можливе офіційне розслідування вашого власного управління округом, ініційоване прихильниками Кресвела.

Магістра відчула, як холод пронизує її зсередини, — новий, значно особистіший вимір цього наростаючого політичного тиску.