Розділ 8. Очі серед чужих

Дорн вирушив знову за три дні після повернення з першої розвідки, — цього разу не на південь, до табору невідомих спостерігачів, а на схід, до застави, де служив Сельд, керуючись давнім, ще не до кінця сформованим передчуттям, що дізнавачева обережна відповідь Кресвелу могла коштувати йому значно дорожче, ніж сам Сельд, певно, усвідомлював.

Він думав про це передчуття всю ніч перед від’їздом, перевертаючись у ліжку, не в змозі повністю заснути, — щось у тоні Сельдового останнього листа до магістри, згаданого побіжно під час наради, здавалось йому не просто офіційною чемністю, а криком людини, що балансує на межі найважчого рішення свого життя. Дорн знав цю межу занадто добре з власного досвіду, щоб проігнорувати її, побачивши в комусь іншому.

— Ти впевнений, що варто ризикувати цим контактом? — спитала Морана, коли він готувався до від’їзду. — Сельд ще не наш союзник. Наближення до нього може виявитись небезпечним для нас обох.

— Знаю, — визнав Дорн. — Але, якщо мій здогад правильний, і Кресвел справді використовує Сельда як перевірку лояльності, — можливо, настав час показати йому, що є інший шлях, перш ніж він опиниться в пастці, з якої не буде виходу.

Він дістався застави на другий день, тим самим обережним, вивченим маршрутом, яким наближався б до будь-якої іншої небезпечної території, — і, замість прямого підходу до самої фортеці, зупинився в невеликому селі неподалік, де, за його давніми відомостями, служив один із молодших офіцерів, чия вірність системі, як він пам’ятав, завжди була значно слабшою за формальну присягу.

Офіцер, чоловік на ім’я Крохта, зустрів Дорна в тому самому шинку, де вони колись, багато років тому, ще до Дорнового падіння, ділили випадкову, буденну розмову під час спільного відрядження.

— Дорн, — сказав Крохта, здивування в голосі змішувалось із обережною насторогою. — Чув, що ти зник кудись після тієї ганебної поразки. Не думав побачити тебе знову.

— Життя робить дивні повороти, — сказав Дорн, сідаючи навпроти. — Мені потрібна твоя допомога, Крохто. Не для себе особисто. Для чогось значно важливішого.

Крохта довго вивчав його, обличчя його виказувало ту саму обережну недовіру, яку виявляв би будь-хто, кому пропонують ризиковану, потенційно небезпечну послугу.

— Що саме тобі потрібно? — спитав він нарешті.

— Інформація про дізнавача Сельда, — сказав Дорн. — Про будь-яке нове завдання, отримане ним останнім часом, особливо якщо воно стосується операції в південних регіонах.

Крохта довго мовчав, а тоді, тихо, майже пошепки, промовив:

— Ти знаєш, про що просиш? — спитав він. — Якщо хтось дізнається, що я ділюсь такою інформацією…

— Знаю, — сказав Дорн. — І я не прошу цього легковажно. Але, Крохто, якщо те, що я підозрюю, правда, — Сельдове життя, можливо, залежить від того, чи дізнаємось ми правду вчасно.

Крохта довго обмірковував це, внутрішня боротьба між обережністю й давньою, майже забутою лояльністю до колишнього товариша по службі відбивалась на його обличчі.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я чув дещо, кілька днів тому. Офіційний наказ прибув від магістра Кресвела особисто, — Сельд має очолити операцію проти невеликого поселення в південно-східному регіоні, де, за підозрою Колегії, ховається група підпільних учнів.

Дорн відчув, як серце калатає важче, — конкретне підтвердження того, чого він так боявся.

— Коли ця операція має відбутись? — спитав він.

— Не знаю точно, — сказав Крохта. — Але, судячи з поспіху, з яким готуються приготування, — скоро. Можливо, за тиждень, можливо, менше.

Дорн подякував, залишаючи щедру плату за цю небезпечну, цінну інформацію, і вийшов із шинку в прохолодне, вечірнє повітря, розум його вже гарячково прораховував наступні кроки цього небезпечного, ще не завершеного розслідування.

«Кресвел не просто перевіряє Сельдову лояльність, — думав Дорн, ідучи темними вулицями села. — Він змушує його зробити вибір, який Сельд не зможе уникнути, — або особисто очолити насильство проти невинних, доводячи власну відданість, або відкрито відмовитись, розкриваючи свої справжні сумніви».

Він рушив до застави обережно, тим самим прихованим, вивченим кроком, яким наближався б до будь-якої іншої небезпечної цілі, — і, добравшись до позиції неподалік Сельдового особистого помешкання, застосував ту саму техніку приховування власного сліду, якої навчився за роки спільної практики з Тесем, чекаючи на слушну мить для контакту.

Вікно Сельдового кабінету світилось допізна, — і Дорн, спостерігаючи цей самотній, тремтливий вогник, дозволив собі коротку мить роздуму про те, наскільки складним, наскільки болючим мав видаватись цей вибір людині, чиє тридцятирічне служіння щойно опинилось на межі остаточного, незворотного випробування.

Він постукав тихо у вікно, обережно, готовий до будь-якої можливої, небезпечної реакції.

Сельд, підійшовши до вікна, обличчя його виказувало неприховане здивування, коли впізнав постать надворі.

— Дорн? — прошепотів він, відчиняючи вікно обережно. — Що ти тут робиш?

— Мені потрібно поговорити з вами, — сказав Дорн тихо. — Про Кресвелове завдання. Про те, що станеться, якщо ви його виконаєте.