Розділ 6. Ширша мережа

Тесь дістався села Меліси Кровт на третій день важкої, безперервної їзди, — і те, що він побачив, наблизившись до її скромного будинку на околиці, змусило серце завмерти від тривоги: двері, розчахнуті навстіж, сліди поспішного, панічного безладу всередині, і сама Меліса, що сиділа біля порогу, обіймаючи найменшого зі своїх учнів, обличчя її виказувало ту саму суміш виснаження й непохитної рішучості.

Село навколо здавалось порожнім, притихлим, — сусіди, що зазвичай юрбились би на подібну подію, тепер трималися своїх дворів, визираючи крізь напіврозчинені вікна, не наважуючись підійти ближче до жінки, яку ще вчора вважали б звичайною, доброю сусідкою, а сьогодні, після відкритого візиту офіційних вояків, дивились із тим самим острахом, з яким дивились би на будь-кого, позначеного підозрою влади.

— Ви від них? — спитала вона, підводячи очі, коли Тесь наблизився, голос її бринів тим самим тремтінням, яке залишає по собі пережитий, ще не до кінця осмислений жах.

— Від школи в горах, — сказав Тесь, наближаючись повільно, тримаючи руки відкритими, тим самим жестом, яким показував би відсутність будь-якого ворожого наміру. — Данило отримав ваш лист. Я тут, щоб допомогти.

Меліса довго дивилась на нього, а тоді, повільно, кивнула, дозволяючи собі коротку, виснажену сльозу полегшення.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я не знала, чи хтось відповість, чи прийде вчасно.

Тесь оглянув дітей, що зібрались навколо Меліси, — семеро наляканих, дезорієнтованих облич, кожне з тими самими ознаками пережитого магічного шоку, які він уже бачив раніше, багато місяців тому, коли Радован мало не втратив себе біля розколини русла.

— Як вони почуваються? — спитав він, присідаючи навпочіпки перед найближчою дитиною, дівчинкою років десяти, чиї очі виказували ту саму порожню, дезорієнтовану тривогу.

— Дивно, — сказала дівчинка тихо. — Ніби частина мене зникла. Я намагаюсь відчути те, що завжди відчувала, коли Меліса вчила нас, — і там просто… нічого немає.

Тесь кивнув, розуміючи природу цього тимчасового ушкодження краще, ніж хотів би визнавати.

— Це минеться, — сказав він, голос його бринів тією самою спокійною, впевненою переконаністю, яку виявляв би, заспокоюючи будь-кого, хто пережив подібний, тимчасовий шок. — Чуття, яке відчуваєш, не зникло назавжди. Просто приголомшене, як синець, що болить кілька днів, перш ніж загоїтись повністю.

Меліса, слухаючи це, тихо спитала:

— Ви впевнені? — спитала вона. — Я боялась, що… що це могло виявитись постійним.

— Ми бачили подібне раніше, — сказав Тесь. — У нашій школі є досвідчені цілителі, здатні прискорити це відновлення, використовуючи ту саму техніку, яку розробив Данило для власного захисту.

— Як саме це працює? — спитала Меліса, цікавість дослідниці, попри пережитий жах, все ще жевріла десь у ній.

— Артефакт, яким вони скористались, — пояснив Тесь, — не пошкоджує саме чуття, а тимчасово перевантажує канал, яким воно зазвичай тече, — подібно до того, як яскраве світло на мить засліплює очі, не пошкоджуючи їх назавжди. Наші цілителі знають вправи, здатні м’яко, поступово відновити цей канал, замість того щоб чекати, доки він відновиться сам, повільніше й болючіше.

Меліса кивнула, полегшення на її обличчі змішувалось із тим самим науковим захопленням, яке Тесь бачив у Октавії щоразу, коли та стикалась із чимось новим у власному дослідженні магії.

Він допоміг Мелісі зібрати найнеобхідніші речі, — і поки вони готувались до від’їзду, тихий, тривожний звук кінських копит долинув здалеку, змушуючи обох завмерти на місці.

— Вони повертаються? — прошепотіла Меліса, обличчя її виказувало неприховану паніку.

Тесь дослухався уважніше, застосовуючи те саме чуття, яке відточив за роки спільної практики з Данилом і Мораною, — і, за мить, з полегшенням видихнув.

— Ні, — сказав він. — Це не вони. Але нам треба рухатись негайно, поки не з’явився хтось інший, менш дружній.

Вони вирушили тим самим обережним, вивченим кроком, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, — Меліса й семеро її учнів, виснажені, налякані, але живі, — і Тесь, ідучи поруч, уважно оглядав кожен зустрічний поворот дороги, кожне придорожнє село, шукаючи будь-які ознаки можливого переслідування.

На другий день подорожі, коли вони зупинились на короткий перепочинок у прихованому, лісистому яру, Меліса, підходячи ближче, тихо спитала:

— Чому вони обрали саме мене? — спитала вона. — Я нічим не відрізняюсь від десятків інших, хто робить те саме потай, по всьому регіону.

Тесь довго думав над цим питанням, розум його, попри втому дороги, вже почав методично розкладати можливі відповіді.

— Можливо, випадковість, — сказав він нарешті. — А можливо, хтось видав вашу адресу навмисно, знаючи, що ви достатньо близько до кордону Південного округу, щоб слугувати зручним, показовим прикладом.

Меліса довго мовчала, обмірковуючи цю тривожну можливість.

— Хто міг би це зробити? — спитала вона.

— Не знаю, — визнав Тесь чесно. — Але, судячи з того, наскільки точно вони знали ваше ім’я, ваше точне місцезнаходження, — хтось, знайомий із мережею підпільних учителів достатньо добре, щоб виказати одного з них конкретно.