Розділ 5. Перший тривожний знак

Меліса Кровт викладала магію дітям свого села вже три роки, — обережно, таємно, у невеликому, схованому підвалі під власним будинком, куди приходили тільки ті, кого вона знала особисто, кому довіряла беззастережно.

Вона сама навчилась цьому мистецтву самотужки, роками спроб і помилок, після того як виявила власну, приховану здатність ще підлітком, — і, попри відсутність формального вчителя, попри кожну небезпечну помилку, яку довелось пережити самостійно, зрештою розвинула метод, достатньо безпечний, щоб довірити його дітям, чиї батьки, помітивши в них ту саму рідкісну здатність, приходили до неї потай, благаючи про допомогу, якої більше нізвідки було чекати.

Вона дізналась про існування легальної школи в горах кілька місяців тому, — чутки, що поширювались тими самими прихованими каналами, якими колись поширювався сам метод, — і відтоді плекала обережну, ще не до кінця сформовану надію одного дня приєднатись до цього ширшого руху, вивести власних учнів із тіні секретності в безпечніше, легальніше майбутнє.

Цього конкретного вечора вона готувалась до звичайного, буденного уроку, — семеро дітей, кожне зі своєю власною, скромною історією того, як вони виявили здатність відчувати магічні конструкції, зібрались у підвалі, готові до чергового кроку в їхньому повільному, обережному навчанні.

— Сьогодні спробуємо дещо складніше, — сказала Меліса, звертаючись до зібраних учнів. — Розпізнавання чужого контуру на відстані, без прямого контакту.

Вона не почула наближення вершників, — надто зосереджена на уроці, надто впевнена в безпеці цього прихованого, ретельно замаскованого місця, — і тільки коли двері підвалу розчинились різко, впускаючи трьох незнайомців у формі, зрозуміла, наскільки катастрофічно помилялась щодо власної безпеки.

— Меліса Кровт? — спитав старший із прибульців, голос його бринів тією самою холодною, офіційною байдужістю, яку вона чула колись, роками раніше, від дізнавачів, що полювали на непокірних.

Вона довго мовчала, серце її калатало шалено, — а тоді, розуміючи, що заперечення марне, кивнула.

— Ви звинувачуєтесь у нелегальному викладанні заборонених магічних технік, — сказав чоловік, дістаючи офіційний документ. — Наказ магістра Південного округу.

Один із дітей, наймолодший, хлопчик років восьми, заплакав тихо, налякано, — і Меліса, попри власний жах, кинулась захищати його, тіло її затуляючи маленького учня від прямого погляду прибульців.

— Вони просто діти, — сказала вона, голос її тремтів від суміші страху й відчайдушної рішучості. — Вони не зробили нічого поганого.

Старший офіцер довго дивився на неї, а тоді, повільно, дістав із кишені невеликий, ретельно виготовлений артефакт, — і Меліса, побачивши його, відчула, як холод пронизує її зсередини, впізнаючи форму, дуже схожу на ту, про яку чула у страшних, приглушених чутках про Валдренові демонстрації.

— Магістр Кресвел, — сказав офіцер, — вважає, що деякі уроки треба показувати наочно, а не тільки описувати словами.

Меліса відчула, як паніка охоплює її повністю, — і, діючи інстинктивно, розумом, вигостреним роками обережного, самотнього навчання, спробувала побудувати найпростіший захисний контур, здатний бодай на мить затримати наближення небезпеки.

Конструкція, зведена поспіхом, тремтячими руками, виявилась слабкою, ненадійною, — і офіцер, спостерігаючи цю відчайдушну спробу опору, лише похитав головою, активуючи власний артефакт.

Хвиля штучно підсиленої сили прокотилась підвалом, — не смертельна, як зрозуміла Меліса пізніше, а ретельно розрахована, щоб зруйнувати кожну магічну конструкцію в приміщенні, залишаючи по собі не смерть, а щось інше, — гострий, пекучий біль, що на кілька годин позбавив кожну присутню дитину здатності відчувати власне чуття взагалі.

Коли все скінчилось, і незнайомці зникли так само раптово, як з’явились, Меліса лежала на підлозі підвалу, тіло її тремтіло від щойно пережитого болю, — а навколо неї семеро дітей плакали, налякані, дезорієнтовані, деякі з них, здавалось, не могли навіть згадати найпростіші, найбазовіші принципи, яких навчились за роки спільної практики.

Вона зрозуміла тоді, з холодним, вивіреним жахом, що це і була “демонстрація”, — не вбивство, а щось значно підступніше: доказ того, що навіть найобережніша, найпотаємніша спроба навчання лишається вразливою перед достатньо рішучим, достатньо жорстоким втручанням.

Наступного ранку, ледь здатна триматись на ногах після пережитого шоку, Меліса написала листа, — короткого, тремтячого, адресованого школі в горах, про яку чула стільки обнадійливих чуток, — благаючи про допомогу, про пораду, про бодай якийсь спосіб захистити тих небагатьох дітей, які досі довірились їй.

Лист дістався долини школи через п’ять днів, — і Данило, розгортаючи його при світлі вечірнього вогнища, відчував, як серце калатає важче з кожним прочитаним рядком.

— Морано, — гукнув він, зриваючись на ноги, — поклич усіх негайно.

Вони зібрались швидко, — Морана, Тесь, Аврен, Октавія, Дорн, кожен із виразом обличчя, що виказував ту саму тривогу, яку Данило відчував сам, читаючи листа вголос.

— Це підтверджує найгірше з наших підозр, — сказав Аврен, коли Данило закінчив. — Кресвел не просто планує щось масштабне. Він уже діє, тестуючи свій метод на найвразливіших, найменш захищених цілях.