Розділ 3. Слід у тіні

Дорн вирушив наступного ранку після повернення Данила, Морани й Теся зі столиці, — сам, тим самим обережним, вивченим кроком, яким наближався б до будь-якої іншої небезпечної території, тепер спрямованим не на пошук нового прихистку для школи, а на щось значно тривожніше: підтвердження чи спростування підозри про те, що хтось спостерігає за долиною здалеку.

Він збирався швидко, мовчки, тим самим методичним чином, яким готувався б до будь-якої іншої небезпечної місії, — необхідний мінімум провізії, приховна зброя, кілька монет на випадок термінової потреби купити чиюсь мовчанку чи допомогу. Морана, спостерігаючи ці приготування, підійшла ближче, обличчя її виказувало ту саму тиху тривогу, яку відчувала щоразу, коли комусь із близьких доводилось вирушати назустріч невідомій небезпеці самотужки.

— Ти впевнений, що хочеш іти сам? — спитав Данило, коли вони прощались того ранку.

— Мої давні зв’язки довіряють мені більше, коли я приходжу самотужки, — сказав Дорн. — Компанія, хай яка довірена, тільки викличе зайві питання.

Данило кивнув, розуміючи слушність цієї обережності, попри тривогу за долю друга.

— Будь обережний, — сказав він. — Якщо Кресвел справді має власних спостерігачів, розкидані по регіону, ти можеш опинитись значно ближче до небезпеки, ніж плануєш.

Дорн усміхнувся, тим самим стриманим, зваженим виразом, який Данило вже навчився розпізнавати як ознаку непохитної рішучості.

— Я знаю ці гори краще за будь-кого, — сказав він. — Якщо хтось спостерігає за нами, я знайду його першим.

Він рушив на південь, тим самим прихованим, ретельно вивченим маршрутом, яким колись вів гурт до першої школи, — і за три дні важкої, обережної подорожі дістався невеликого прикордонного містечка, де, за його давніми відомостями, могли ховатись перші сліди чужого спостереження.

Шинок, куди він зайшов, виявився тим самим, де рік тому він уперше зустрів Радима, — і Дорн, сідаючи за скромний стіл, замовляючи звичну вечерю мандрівного торговця, дозволив собі коротку, майже ностальгійну усмішку, згадуючи той далекий, значно небезпечніший вечір.

Він прислухався обережно до розмов навколо, застосовуючи те саме чуття, яке відточив за роки служби наглядачем, — здатність відрізняти звичайну, буденну балаканину від тієї, що приховувала в собі щось значно важливіше.

— …кажуть, нові люди в регіоні, — почув він фрагмент розмови за сусіднім столом. — Не місцеві. Питають про дороги на північ, про торгові шляхи через гори.

— Мандрівні купці, певно, — відповів інший голос.

— Купці не носять зброю під плащами так відкрито, — заперечив перший.

Дорн, слухаючи це, відчув, як тонка нитка підозри, яку він приніс сюди з собою, поступово перетворюється на щось конкретніше.

Він підійшов до шинкаря, того самого, з яким мав давню, перевірену роками довіру, обмінюючись коротким, стриманим вітанням.

— Чув про новоприбулих, — сказав Дорн тихо, коли шинкар підійшов ближче, наповнюючи його кухоль. — Знаєш, звідки вони?

Шинкар довго вагався, обличчя його виказувало ту саму обережність, яку виявляв би будь-хто, звиклий не втручатись у справи, що його не стосуються.

— Не знаю напевно, — сказав він нарешті. — Але вони зупинялись тут кілька днів тому. Питали про дорогу до вашої долини. Не прямо, — обережно, ніби здалеку цікавились загальною географією регіону, — але я впізнав напрямок їхніх питань.

Дорн відчув, як серце калатає важче, — конкретне підтвердження того, чого він так боявся.

— Куди вони рушили звідси? — спитав він.

— На північний схід, — сказав шинкар. — До старого, покинутого хутора біля скелястого пасма. Кажуть, там тепер хтось оселився, хоча місце завжди вважалось непридатним для життя.

Дорн подякував, залишаючи щедру плату за інформацію, і вийшов із шинку в прохолодну, вечірню темряву, розум його вже гарячково прораховував наступні кроки цього небезпечного розслідування.

Він рушив у вказаному напрямку, тим самим обережним, майже безшумним кроком, яким наближався б до будь-якої іншої підозрілої цілі, — і за годину важкого, напруженого переходу крізь темний, нічний ліс побачив попереду слабке, тремтливе світло вогнища.

Дорн наблизився обережно, ховаючись у тіні дерев, застосовуючи ту саму техніку приховування власного сліду, якої навчився за роки спільної практики з Тесем, — і, добравшись до позиції, звідки міг спостерігати за табором, не будучи поміченим, побачив трьох чоловіків, зібраних навколо вогнища, обличчя їхні освітлені тремтливим, помаранчевим світлом.

— Скільки ще чекати наказу? — спитав один із них, голос його бринів тим самим невдоволеним нетерпінням, яке Дорн пам’ятав із власних, давніх часів служби.

— Стільки, скільки знадобиться, — відповів інший, старший, судячи з голосу. — Магістр Кресвел не діє поспіхом. Коли настане час для демонстрації, ми дізнаємось про це першими.

Дорн відчув, як холод пронизує його зсередини, — те саме слово, “демонстрація”, яке колись коштувало сімнадцять життів, тепер знову лунало з вуст людей, чия присутність тут не могла означати нічого доброго.

— А школа? — спитав третій голос, молодший, майже нервовий. — Ми справді збираємось діяти проти дітей?