Розділ 2. Неповна справедливість

Дорога до столиці забрала чотири дні, — обережних, ретельно вивірених днів, протягом яких Данило, Морана й Тесь просувались манівцями, тим самим методом, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, попри те, що офіційно жодна відкрита небезпека ще не підтвердилась.

Вони їхали переважно мовчки, кожен занурений у власні думки про те, що могло чекати попереду, — Данило раз у раз перечитував подумки коротке, тривожне речення з магістриного листа, шукаючи в ньому будь-яку додаткову підказку, яку міг проґавити першого разу. Морана, їдучи поруч, час від часу торкалась його руки, тим самим мовчазним жестом підтримки, який супроводжував кожне важливе випробування їхнього спільного шляху, — а Тесь, пильно оглядаючи кожну зустрічну дорогу, кожне придорожнє село, зберігав ту саму зосереджену, вивірену пильність, яка рятувала їх уже стільки разів за останні роки.

Вони прибули якраз напередодні оголошення вироку, — і зала засідань Верховної Ради, коли вони зайняли місця серед глядачів, здавалась ще напруженішою, ще переповненішою за той пам’ятний день, коли Данило вперше представляв тут докази проти Валдрена.

Валдрен, старий і виснажений місяцями ув’язнення, сидів на тому самому місці, де колись сидів звинуваченим, — і Данило, дивлячись на нього тепер, відчував не тріумф, а щось значно складніше, майже незручне: тиху, невисловлену жалість до людини, чиї переконання, хай які хибні, коштували їй усього.

Головуючий магістр підвівся, готуючись оголосити остаточне рішення.

— Верховна Рада, — сказав він, — після повного, ретельного розгляду справи, ухвалила рішення. Магістр Валдрен визнається винним у навмисному спричиненні смертей і каліцтв, у зловживанні владою, наданою Колегією. Зважаючи на його вік, попередні заслуги, та відсутність доказів прямого спільництва у ширшій, досі не підтвердженій змові, Рада ухвалює довічне ув’язнення замість смертної кари.

Гул приголомшених голосів прокотився залою, — і Данило, слухаючи це, відчував, як складна суміш полегшення й розчарування наповнює груди воднораз.

Морана, нахилившись ближче, тихо прошепотіла:

— Це справедливо, як гадаєш?

Данило довго думав над цим питанням.

— Не знаю, — визнав він чесно. — Справедливо для сімнадцяти втрачених життів? Ні. Але, можливо, справедливо для того, ким ми прагнемо бути, — тими, хто карає провину, а не жадає крові заради самої крові.

Валдрен, почувши вирок, довго сидів мовчки, обличчя його виказувало ту саму складну боротьбу між полегшенням від збереженого життя й приниженням довічної, безсилої в’язниці.

— Дякую, — сказав він нарешті, голос його бринів дивною, невизначеною інтонацією. — За милосердя, яке я, підозрюю, не заслужив повністю.

Головуючий магістр кивнув, а тоді, звертаючись до всього зібрання, додав:

— Магістр Валдрен буде переведений до спеціальної в’язниці для магів, позбавлений будь-якого доступу до практики магії, під постійним контуром ізоляції. Він проведе решту життя, роздумуючи над ціною власних переконань.

Данило слухав це, відчуваючи, як магічний принцип, що лежав в основі цього вироку, — контур ізоляції, той самий, який колись тримав Аврена в полоні, — тепер обертався проти людини, яка сама будувала свою владу на приховуванні саме такого знання.

Слухання завершилось, і зала поступово почала спорожнюватись, — але коли Данило рушив до виходу, магістра Північного округу, підходячи ближче, тихо промовила:

— Мені потрібно поговорити з тобою наодинці, — сказала вона. — Негайно, якщо можливо.

Данило кивнув, відчуваючи, як тривога, яку він тримав під контролем усю цю довгу подорож, знову наростає всередині нього.

Вони пройшли до її приватного кабінету, — просторої, суворо обставленої кімнати, де колись відбувалась і їхня перша зустріч перед з’їздом регіональних керівників, — і магістра, зачинивши двері, довго стояла мовчки, ніби добираючи слова для чогось справді важкого.

— Що сталось? — спитав Данило нарешті, не в змозі більше стримувати власне нетерпіння.

Магістра дістала зі своєї шафи запечатаний пакет документів, кладучи його на стіл між ними.

— Це, — сказала вона, — прийшло до мене два тижні тому, через довірений канал, який я не наважуюсь розкрити навіть тобі повністю. Свідчення про зустріч п’ятьох регіональних магістрів, включно з двома з Південного округу, — зустріч, яка відбулась таємно, невдовзі після оголошення Валдренового вироку.

Данило узяв документи, читаючи швидко, — і з кожним новим рядком відчував, як холод пронизує його зсередини.

— Вони обговорювали, — сказала магістра, коли він закінчив читати, — не просто скасування нашої угоди. Вони обговорювали спосіб зробити це так, щоб виглядало легітимно, — через формальний перегляд усіх регіональних домовленостей, під приводом “уніфікації політики Колегії”.

— А насправді? — спитав Данило.

— А насправді, — сказала магістра, — це спроба знищити не тільки твою школу, а весь принцип, який вона представляє, — раз і назавжди, без потреби вдаватись до чогось настільки очевидного, як особисті демонстрації Валдрена.

Тесь, що приєднався до розмови трохи пізніше, вивчаючи документи з тією самою методичною ретельністю, тихо спитав: