Розділ 1. Затишшя

Сніг розтанув остаточно тільки на початку травня, залишивши після себе вологу, чорну землю, яку школа тепер обробляла з тією самою ретельністю, з якою підходила б до будь-якої іншої важливої конструкції, — і Данило, стоячи на краю щойно засіяного поля, дивився, як десятки учнів, вимазаних у землі по лікті, сміються між собою, саджаючи перші весняні культури.

Долина, яку колись знайшов Дорн, за ці місяці змінилась до невпізнання, — там, де раніше стояли лише кілька тимчасових хатин, тепер розкинулось справжнє поселення: майстерні, стайні, розширена бібліотека, окремий будинок для наймолодших учнів, чиї батьки, довідавшись про існування легальної, безпечної школи, самі привозили своїх дітей здалеку, довіряючи те, чого ще рік тому не наважились би довірити нікому. Данило, спостерігаючи це щоранкове перетворення долини з тихого прихистку на живе, дихаюче містечко, досі не міг повністю звикнути до масштабу того, що вони збудували разом.

Минуло п’ять місяців відтоді, як Верховна Рада ухвалила вирок Валдрену, — п’ять місяців відносного, вистражданого спокою, протягом яких школа встигла подвоїтись у розмірах, а сама долина, колись прихована й самотня, поступово перетворювалась на щось, схоже на справжнє, живе поселення.

— Ти виглядаєш майже щасливим, — сказала Морана, підходячи ззаду, обіймаючи його за плечі.

— Майже, — погодився Данило, повертаючись, цілуючи її коротко. — Дивно звикати до цього. До ранків, які не починаються з тривоги.

Вона усміхнулась, дивлячись на поле разом із ним.

— Дозволь собі це, — сказала вона. — Хай ненадовго.

Вони пройшли разом до головної зали, де щойно завершився ранковий урок для наймолодших учнів, — і Данило, заходячи досередини, побачив Радована, тепер уже досвідченого помічника вчителя, що пояснював групі новоприбулих принцип контуру з тією самою терплячою ретельністю, яку сам колись отримав від Аврена.

— Пам’ятайте, — казав Радован, — контур не обмежує силу. Він дає їй форму, утримуючи разом те, що інакше розсипалось би на хаотичні, непередбачувані потоки.

Один із наймолодших учнів, дівчинка років одинадцяти, підняла руку.

— А що, як контур занадто слабкий? — спитала вона.

— Тоді конструкція розвалюється, — сказав Радован, — і сила повертається туди, звідки прийшла, шукаючи найслабшого шляху опору. Іноді цим шляхом виявляється сам маг. Це називають осічкою, — і саме тому ми завжди починаємо з найпростіших, найбезпечніших вправ, перш ніж наближатись до чогось складнішого.

Данило слухав це з тихою, теплою гордістю, — доказ того, наскільки природно метод, який він сам виводив колись у самотності, тепер передавався далі, від учня до учня, без його прямої участі в кожному уроці.

Аврен, що сидів осторонь, спостерігаючи заняття з тим самим задоволеним виразом, підвівся, коли Данило підійшов ближче.

— Він став чудовим учителем, — сказав старий магістр, кивнувши в бік Радована. — Кращим, ніж я був у його віці, підозрюю.

— Ти навчив нас усіх, — сказав Данило. — Включно з тим, як навчати інших.

Аврен усміхнувся, хоча в очах його промайнула тінь чогось складнішого за просту втому.

— Що таке? — спитав Данило, помітивши цю тінь.

— Нічого термінового, — сказав Аврен. — Просто… старий, звичний неспокій. Мир, який триває довше, ніж очікувалось, завжди змушує мене питати, чому саме він триває так довго.

Данило кивнув, розуміючи цю обережність, — сам відчував щось подібне останніми тижнями, тонке, невисловлене відчуття, ніби тиша навколо них була не просто відсутністю небезпеки, а чимось значно тихішим, майже вичікувальним.

Октавія, приєднуючись до них, тримала в руках стос свіжих документів, щойно доставлених гінцем з Колегії.

— Офіційні новини, — сказала вона. — Верховна Рада нарешті завершила повне розслідування щодо Валдрена. Вирок буде оголошено за тиждень.

— Смертна кара? — спитав Данило.

— Не знаю, — визнала Октавія. — Мої джерела розділені. Дехто вважає, що Рада виявиться поблажливою через його вік і колишні заслуги. Інші певні, що доведені звинувачення надто тяжкі для будь-якого милосердя.

Данило довго обмірковував це, відчуваючи ту саму складну суміш бажання справедливості й дивного, неочікуваного небажання бачити ще одну смерть, навіть смерть людини, яка стільки завдала болю.

— А що з рештою? — спитав він. — З тими, хто підтримував Валдренову політику мовчки, не втручаючись напряму?

Октавія довго мовчала, обличчя її виказувало ту саму тривогу, яку Данило вже навчився розпізнавати як ознаку невисловленого занепокоєння.

— Це складніше питання, — сказала вона нарешті. — Офіційно розслідування торкнулось тільки безпосередніх учасників змови. Але я чула… — вона на мить завагалась, — я чула чутки про тих, хто вважає вирок Валдрену несправедливим, хто бачить у ньому не злочинця, а мученика, покараного за спробу захистити традиційний порядок.

Данило відчув, як тепла, безтурботна радість цього весняного ранку поступається місцем чомусь тихішому, вивіренішому.

— Наскільки серйозні ці настрої? — спитав він.

— Не знаю точно, — сказала Октавія. — Але, Даниле, я б хотіла помилятись, коли кажу, що це не здається мені простими чутками, які самі собою розвіються з часом.