Архітектор

Капітан вийшов у просторе приміщення, що слугувало містком корабля – його командним центром. Воно було поділене на декілька відділів, а в середині був величезний монітор. На нього виводилося нині зображення планети З, що палала.

На містку трудилося безліч народу, відібрані, найкращі творці нових світів. Всі вони нині відпрацьовували на сто. Але їх сил не вистачало. Ці кляті атланти... Що трипільці, що вавилоняни – одного поля ягоди... Все коту під хвіст! Всі п'ять тисяч років роботи...

Значить все спочатку. Це вже не перший раз, далеко не перший. І вічно якась катастрофа. Зовсім нес грнтабільний світ. Десь вклалася помилка, але де?

— Вітаю вас, капітане Тор! В нас знову надзвичайна ситуація.
— Та й без тебе, Канте, бачу! Що там цього разу?
— Закидають одне одного пекельними бомбами... Супутник, розбили, уламки теж валяться на планету, та й планета міняє курс...
— Одним словом апокаліпсис...
— Десь так. Курс планети ми стабілізували, але...
— Що за але?
— Вона таки тепер на новій орбіті, клімат зміниться... Та й що зробити з пожежею? Вона вся горить!
— Від супутника щось лишилося?
— Ні, він геть розсипався на уламки, котрі вже упали, крім того орбіта трохи нестабільна...
— Ясно, доведеться жертвувати ще одним. Покриємо глиною все полум'я!
— Добре, капітане.
— Виконуйте.

І робота закипіла. Підтягли променем  супутник, котрий був найбільшим, по розрахунках має вистачити для придушення вогню. Його роздробили та присипали ним полум'я вогню. Але навряд хтось врятувався в цьому пеклі.

Земля вкривалася шаром глини і полум'я на ній поступово згасало. А дощі, котрі пішли з чорних густих хмар, прибивали глину – утрамбовуючи її. Різко зі спеки вогню планета переходила в холодну і вогку погоду, а згодом і морозну.

І почався на ній великий льодовиковий період. А команда архітекторів складала план майбутнього відновлення. Але попри велику силу, знання і ресурси це не можливо було зробити швидко. На планету чекав період пустоти і зцілення. Довгий по людським міркам і ледь не мить за мірками архітекторів.

Поступово планета поверталася до стабільності. Температура на поверхні підіймалася, радіація зникала. Тож архітектори висадили перші рослини. І потихеньку життя відвойовувало територію. Лід танув, повітря насичувалося киснем. Полюси після трьох взаємозамін таки встановилися на своїх законних місцях. Ну майже на своїх. Точніше тепер уже на своїх.

Архітектори працювали, планета оживала. З'являлися нові форми життя. Одних вкидали архітектори, інші утворювалися самі, чи то через радіацію, чи просто виходила якась природна мінливість. Навіть самі архітектори не знають, адже видів живності ставало дедалі більше і вже ніяких каталогів не вистачало.

З'явилася більш менш розумна форма життя. Хоча лише час покаже. І час показав. Розумні задля того, щоб навчитися себе нищити. Знов планета вкрилася війнами. Добре, що не на стільки епічними, і в їх перервах  відновлювалося все.

— А біс із нею, цією планетою. Як же я втомився. – Архітектор відійшов від панорамного екрана, – Канте, розвертай корабель, що б ми тут не робили, здається, тут вшита програма самознищення.

Корабель розвернувся і поплив простором, а на маленькій блакитній планеті, як у всі часи, то спалахували війни, то припинялися. Іноді частково стираючи все на своєму шляху. А потім, ніби після перезавантаження, знову все буяло життям, поки знов якась „розумна” цивілізація не ставала на стільки розумною, щоб знищити себе.

І здається, цьому колу не було кінця. А можливо, його і нема…