Глава 3 — Повернення

Глава 3 — Повернення

Ґрегор побачив Північ за три дні до того, як дістався берега. Спершу це була тонка біла лінія на горизонті — ледь помітна, схожа на хмару. Потім лінія потовстішала, потемніла, перетворилася на стіну. Лід. Суцільний, нескінченний, що тягнувся, наскільки сягав погляд.

Він стояв на палубі катера, вчепившись у поручень, і дивився на цю стіну, відчуваючи, як щось усередині нього стискається. Місяць тому це викликало б радість. Повернення додому. Кінець місії. Зустріч з братом.

Зараз він відчував тільки тривогу.

Температура впала різко — за останні два дні з плюс п'ятнадцяти до мінус двадцяти. Вітер став різким, пронизливим, таким, що шкіра на обличчі червоніла й тріскалася за годину. Океан змінив колір — з сіро-зеленого на чорний, важкий, наче розплавлений метал. Хвилі стали вищими, гострішими.

Архіпелаг здавався іншим світом. Теплим сном. Чимось нереальним.

А це — це була реальність. Холодна, жорстока, безкомпромісна.

Катер увійшов у крижану протоку — вузький канал між двома гігантськими айсбергами. Мотор ледь справлявся з течією. Ґрегор вів його обережно, обминаючи підводні крижини, що виглядали в тьмяному світлі як зуби якоїсь гігантської тварини.

Берег з'явився несподівано — чорна смуга скель, вкритих снігом і льодом. А за нею — силует. Величезний, кутастий, що піднімався в небо, наче гора.

Генератор.

Ґрегор завмер, дивлячись на нього. Він не бачив його чотири місяці. За цей час встиг забути, наскільки він великий. Наскільки пригнічуючий.

Споруда піднімалася метрів на сто — може, більше. Важко було оцінити в тьмяному світлі. Стіни з бетону й металу, вкриті іржею й кіптявою. Труби, що стирчали з даху, випускали густі хмари білого пару, який відразу замерзав і осідав навколо сріблястим інеєм. Навколо Генератора розкинулося місто — сотні будівель, з'єднаних переходами, огороджених стінами. Усе це виглядало як єдиний організм — величезний, механічний, що дихав паром і димом.

Порт був маленьким — кілька дерев'яних причалів, вмерзлих у лід. Ґрегор зупинив катер біля одного з них і вимкнув двигун.

Тиша. Повна, абсолютна. Лише вітер і віддалений гул Генератора — низький, ритмічний, що вібрував у кістках.

Він вийшов на причал, відчуваючи, як дошки тріщать під ногами. Холод вдарив миттєво — глибокий, проникаючий, що висмоктує тепло з тіла за секунди. Він інстинктивно накинув капюшон, але це мало допомагало.

— Хто там?! — різкий голос пролунав з напівтемряви.

Ґрегор завмер. З-за стіни складу вийшли двоє чоловіків у важких хутряних куртках, з автоматами на плечах. Охорона порту.

— Ґрегор Таннер, — голосно відказав він. — Служба безпеки. Номер ідентифікації семнадцять-сорок-три. Повертаюся з місії.

Чоловіки зупинилися в кількох метрах від нього. Один — старший, з шрамом через все обличчя — прищурився.

— Таннер? Тебе три місяці тому відправили на південь.

— Так.

— Чотири місяці минуло. Тебе вважали мертвим.

— Я живий.

Шрам підійшов ближче, оглядаючи Ґрегора. Його погляд затримався на одязі — на куртці з Архіпелагу, зшитій з перероблених матеріалів, на черевиках, сплетених з водостійкої тканини, на рюкзаку, який не був стандартним інвентарем Служби.

— Що це на тобі?

— Одяг, — коротко відказав Ґрегор. — Мій старий розірвало в штормі. Довелося шити новий.

— З чого?

— З того, що знайшов.

Шрам мовчав, оцінюючи. Потім різко кивнув молодшому охоронцю:

— Веди його до Штабу. Нехай капітан Веслер вирішує.

Молодший кивнув і взяв Ґрегора під лікоть.

— Ходімо.

Вони пішли крізь порт — повз складські ангари, повз купи вугілля, вкриті брезентом, повз ряди порожніх контейнерів. Усе було сірим, холодним, мертвим. Ґрегор не бачив жодної людини, окрім охорони. Порт працював, але наче без людей — автоматизовано, механічно.

— Тут зазвичай більше народу, — сказав він.

— Була епідемія, — коротко відказав охоронець. — Грип. Третина міста перехворіла. Багато померло. Порт закрили на карантин два місяці тому. Щойно відкрили.

Ґрегор кивнув. Епідемії на Півночі були звичним явищем. Люди жили скупчено, в закритих приміщеннях, з поганою вентиляцією. Хвороби поширювалися швидко.

— Скільки померло?

Охоронець мовчав якусь мить.

— Півтори тисячі.

Ґрегор відчув, як у нього холоне живіт. Півтори тисячі. З двадцяти. Майже десята частина населення.

— Льока... — прошепотів він, не встигши себе зупинити.

— Хто? — різко обернувся охоронець.

— Нікого, — сказав Ґрегор. — Брат. У мене брат тут.

— Як ім'я?

— Леонард Таннер. Працює в шахтах.

Охоронець задумався.

— Не знаю. Списки загиблих вивішені на Площі. Подивишся пізніше.

Вони дійшли до великої споруди — п'ятиповерхової, з товстими стінами й невеликими вікнами. Штаб Служби безпеки. Охоронець постукав у двері — три рази, ритмічно. Двері відчинилися, і зсередини вихопився теплий повітря, що миттєво перетворилося на пару.

Усередині було тепло. Не так, як на Архіпелазі — не природно тепло. А штучно. Гаряче повітря, що йшло з вентиляційних шахт. Запах машинного мастила й вугільного диму.

Ґрегор зняв капюшон і роззирнувся. Коридор був вузьким, з бетонними стінами, вкритими конденсатом. На стінах висіли плакати — старі, вицвілі, з написами: «Порядок. Тепло. Життя». «Капітан веде — ми йдемо». «Дисципліна — основа виживання».

Вони піднялися сходами на третій поверх і зупинилися біля масивних дверей. Охоронець постукав.

— Увійти, — почувся голос зсередини.

Двері відчинилися.

За столом сидів капітан Веслер — начальник Служби безпеки, друга людина після Капітана. Чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям, коротко підстриженим, з обличчям, вирізьбленим з каменю. Він дивився на папери перед собою, не підводячи погляду.