Глава 2 — Кислотний прилив

Глава 2 — Кислотний прилив

Шторм прийшов не як удар, а як повільне, невблаганне стискання обручу. Спершу посилився вітер — він перестав бути поривами й перетворився на постійний рев, що здавалося, виривав повітря з легенів. Потім потемніло небо — не поступово, а різко, ніби хтось задув останню свічку у великій кімнаті. І нарешті впав дощ.

Але це був не звичний дощ, до якого звикли мешканці Архіпелагу. Це була суцільна стіна води, що обрушилася з неба, наче хтось перевернув океан догори дном. Краплі були великими, важкими, і вони обпалювали шкіру при дотику — не сильно, але відчутно, залишаючи червоні сліди на відкритих ділянках тіла.

— Кислота! — закричав хтось. — Закривайте обличчя!

Ґрегор інстинктивно накинув капюшон і притиснув рукав до рота. Повітря пахло їдко — сіркою й чимось металевим, що дряпало горло. Він озирнувся й побачив, як люди кидаються в усі боки, намагаючись укритися під навісами, натягуючи на голови шматки брезенту й старі плащі.

Адріан стояв на помості, захищений лише тонкою непромокною накидкою, і кричав команди, вказуючи на критичні ділянки. Його голос ледве пробивався крізь рев вітру, але люди слухали, рухалися, виконували.

— Томас! Перевір помпи в нижніх відсіках! Якщо затопить — ми втратимо половину платформи!

— Дарен! Закріпіть сітки з підвітряного боку! Їх зараз зірве!

— Марта! Де резервні щити?! Нам потрібно закрити пробоїну в східному секторі!

Ґрегор біг за Томасом, стрибаючи через калюжі, що швидко утворювалися на дошках. Вода під ногами була темною, майже чорною, і від неї йшов їдкий пар. Він ступив у одну з калюж — і відразу відчув пекуче тепло крізь підошву черевика.

— Не стій у воді! — гукнув Томас, обернувшись. — Вона з'їсть шкіру!

Ґрегор стрибнув на суху дошку й подивився вниз. На місці, де він стояв, дерево вже почало темніти, вкриватися бульбашками. Кислота роз'їдала його на очах.

— Господи, — прошепотів він.

— Бігом! — крикнув Томас і зник у люку, що вів униз, у технічний відсік.

Ґрегор кинувся за ним. Сходи були крутими, мокрими, й він ледь не зірвався, спускаючись. Унизу було темно — лише одинокий ліхтар, що гойдався на гаку, кидав тремтливе світло на стіни з іржавого металу й дерева.

Томас стояв біля великої помпи — старого механізму, зробленого з деталей корабельного двигуна та з'єднаного мотузяними приводами. Він крутив важіль, але той не поступався.

— Заклинило! — прокричав він. — Тримай ліхтар!

Ґрегор схопив ліхтар і підійшов ближче, світячи. Томас витяг із пояса невеликий ключ і почав відкручувати болти на кришці помпи. Його пальці тремтіли — не від страху, а від холоду. Вода, що сочилася крізь щілини в стінах, була крижаною.

— Чому вона не працює? — запитав Ґрегор.

— Фільтр забився, — буркнув Томас, нарешті зірвавши кришку. Усередині була маса темного бруду, водоростей і чогось схожого на розкладену рибу. Томас засунув руку всередину — без вагань, без огиди — і почав виривати сміття пальцями. — Якщо не прочистимо, вода затопить відсік. А там — продовольчі запаси. Якщо їх змиє, ми залишимося без їжі на два тижні.

Ґрегор поклав ліхтар і теж засунув руки у помпу. Бруд був холодним, слизьким, і смердів так, що хотілося блювати. Але він стискав зуби й тягнув, виривав, викидав усе на підлогу.

За хвилину фільтр було очищено. Томас смикнув важіль — і помпа заверещала, закашляла, а потім почала ритмічно качати воду назовні, у море.

— Готово! — Томас витер руки об штани, залишаючи темні плями. — Тримає. Поки що.

Вони вибралися нагору — і одразу потрапили в новий вихор хаосу. Шторм розгулявся ще сильніше. Хвилі били об опори платформи, підкидаючи фонтани бризок, що змішувалися з кислотним дощем. Одна з сіток, що тримала ферму водоростей, була зірвана вітром і волочилася по воді, заплутавшись у палях.

Дарен і троє інших чоловіків намагалися її витягти, але вітер був сильнішим.

— Відпустіть! — крикнув Адріан, пробираючись до них. — Вона вже втрачена! Не ризикуйте!

— Це половина місячного врожаю! — заперечив Дарен, продовжуючи тягнути мотузку. Його обличчя почервоніло від напруги, жили на шиї вздулися. — Ми не можемо просто так...

Вітер смикнув сітку з такою силою, що Дарен злетів з ніг. Він перелетів через перила й упав у воду.

— ДАРЕН! — заверещав хтось.

Ґрегор не думав. Він просто кинувся до краю платформи й стрибнув.

Холод ударив, як молот. Вода була ще холоднішою, ніж він очікував, і кислота одразу почала щипати шкіру. Він розплющив очі під водою — і побачив Дарена, що борсався в клубку мотузок, заплутавшись у сітці. Чоловік намагався вирватися, але лише сильніше затягував петлі.

Ґрегор підпливнув, схопив його за плечі й потягнув угору. Дарен відчайдушно вдарив його ногою в живіт, плутаючи з ворогом, і Ґрегор ледь не випустив повітря з легенів. Але він утримався, вхопив мотузку, що заплуталася навколо грудей Дарена, і почав рвати її.

Волокна були міцними, мокрими, не піддавалися. Легені горіли. Перед очима почали з'являтися темні плями.

А потім хтось схопив його за комір і витягнув нагору.

Ґрегор вихопився на поверхню, ковтаючи повітря. Поруч піднявся Дарен — блідий, задихаючись, але живий. Їх тягли до платформи мотузками, які кинули зверху. Томас і ще двоє чоловіків витягли їх на дошки, як мокрих котів.

— Ти божевільний?! — закричав Томас, нахилившись над Ґрегором. — Ти ж не вмієш плавати!

— Знаю, — прокашлявся Ґрегор. Його шкіра пекла, наче він потрапив у вогонь. — Але він тонув.

Дарен лежав поруч, важко дихаючи. Він подивився на Ґрегора — довго, важко. Потім простягнув руку.

— Дякую, — хрипко видавив він.

Ґрегор узяв його за руку й стиснув.

— Не варто, — сказав він. — Ми просто втратили твою сітку.

Дарен всміхнувся — блідо, але щиро.

— На біса мені сітка, якщо я мертвий.