Архінекромант і крижана королева

— Ти маріонетка номер 1? — спитала Катерина.

— Так. Катерино, я дякую тобі за допомогу, проте невже шпигунка не може допомогти чимось ще, окрім пошуків незвіданої зброї? І чому ти сказала принести ковзани?

— Збирати чутки це одна з основних робіт шпигуна. І ковзани стануть нам у пригоді/

— Це робить кожного безхатька шпигуном. Гаразд, тобто зброя повинна бути молотом…

Перед ними лежала тропа з криги, шириною в десять метрів.

Добі їхав на північ з рюкзаком, тримаючи за руку Катерину, за ними на ковзанах їхали сорок скелетів.

Проте, чим довше вони їхали шляхом, тим менше він нагадував світ, який вони знали, постійно озираючись, вони бачили все менше дерев і будинків, проте не через те, що вони їхали далі, вони, поступово переміщалися в ін. А куди подівся альп? А Катерина прив’язала його до дерева за кілька хвилин перед тим, як Добі потягнув її. Альп відгриз мотузку, якою його прив’язали та пішов мандрувати, щоб написати свою історію.

— Я читав про це. Це велика льодяна пустка, хтось із морозних богів був пронесений цією дорогою та шлях сюди замерз.

Обожнюю кригу та холод, — думав Добі, — чесно, рай би для мене виглядав би так, можливо, мені варто почати жити тут і забути за цей похід.

— Тобто ми прийшли на цвинтар богів? — спитала Катерина. — Чекай, не радій так, ми не будемо розоряти могили.

— Чому ні?

— Чому ні?! Що значить, чому ні?! Бо це кладовище богів, не думаєш, що вони позляться більше, чим смертні? Ти для цього некромантом став? Щоб розгнівати богів?

Фух, я вже злякався, що вона не хоче розоряти могили через аморальність цього вчинку, — подумав Добі

— Я вже казав, я став некромантом, бо люблю старих друзів. О, поглянь, схоже, ми знайшли цю легендарну зброю. Гаразд, як там у легенді? Розкрутити молот та направити його в небеса й ти злетиш.

Безмозкий скелет розкрутив молот та злетів на секунду, проте рука скелета відірвалася, та молот полетів із рукою в далекі далі.

З-під землі почав вилазити крижаний гігант, він був метрів двадцять та закутий у морозні декоративні обладунки, проте Добі помітив, що громадину контролювало дрібне створіння розміром із людське серце, воно кружляло всередині гіганта, наче світляк у банці, сяйво було синього кольору.

— Ось воно, що, ха-ха. Ти будеш належати мені, — кричав Добі та зробив крок у сторону гіганта.

— Тікаємо, ні тікаємо, — Катерина потягнула копію Добі в протилежну від гіганта сторону.

Катерина намагалася втекти, проте з-під криги, під її крики, почали вилазити мерці та бігти в сторону гіганта.

— Хо-хо, боги поховали тут найбільші свої армії та найкращих своїх воїнів.

— Ні, Добі, йди в іншу сторону, Добі в іншу.

Катерина панічно оглядалася, проте маріонетки не збиралися відходити, вони підходили до громадини, формуючи стрій та, виявилося, що це справді легендарні воїни навіть після смерті, один із них підстрибнув на чотири метри та, користуючись бойовими кирками як лідорубами, силою одних рук, він підіймався по гіганту догори, гігант же розчавив його, наче дрібну комашку. Гігант поглянув на строї мертвих, що стояли перед ним, потім на копію Добі, що стояв вдалині й гігант покрокував до копії Добі, не відриваючи погляд.

— Він йде до нас!!! — верещала Катерина, — Ти ж не серйозно вирішив, що твої маріонетки зможуть розколупати цього гіганта?

— Уяви собі я не думав, що це спрацює! — почав панічно кричати Добі у відповідь, — я повинен говорити впевнено завжди, бо ці кляті учні мене заживо з’їдять, якщо я не буду.

Гігант легко пройшов через маріонеток, поки Добі не лишився сам, він був у паніці,

О, ні Катерина єдине цінне тут, потрібно її рятувати, — думав Добі, — навіть якщо він уміє говорити, він не захоче укладати мирну угоду з нами.

Добі впав на коліна та панічно почав серед проводити руками по землі. Добі пригледівся до вогника всередині гіганта. Він глибоко вдихнув і спокійно сів та дивився на Катерину.

— Нам потрібно тікати, — сказала Катерина.

— Гігант нас просто дожене, — сумно промовив Добі.

— Невже не можна його ніяк пошкодити?

— Поглянь, навколо серед нас одна лиш пустка.

— …

Тупіт гіганта рознісся округою.

— Я хотів завжди тобі сказати, що я, справді, цінив твоє кохання, просто, життя некроманта не те, чим я хотів би займатися з кимось, мені подобається самотність, проте якщо це чогось варто, то поруч із тобою я почав сумніватися, чи хочу я лишатися самотнім вічно.

Ще один крок.

— Це дуже гарні слова, а в тобі мені подобалося те, що ти найбільше турбувався про мене, я бачила твоїх скелетів, що шукали мене, дякую за нагляд.

То була просто дика нечисть, що не мала жодного відношення до мене, проте нехай, — подумав Добі.

— Іноді, я проводила самотні ночі задоволення, плаваючи в хтивих фантазіях про тебе.

Ще один крок.

Катерина обійняла маріонетку Добі, вона знала, що це був лише скелет, проте скелет обійняв її у відповідь. Катерина закрила очі. Вона їх швидко відкрила — вона відчула, як груди маріонетки ворухнулися, потім ще раз та ще раз, поки вони не перейшли у вібрацію

 «Невже в нього забилося серце?»

— П-х-х-х.

— Що таке, Добі?

— Ха-ха! — Добі заливався сміхом.

Катерина подивилася навколо. З-під землі з’явилися два крижаних гіганти, зі звуком ламанням криги, вони ставали на ноги та починали вступати в сутичку.

Третій гігант узяв Катерину та Добі на дуже грубу долоню та посадив всередину себе. Круглий отвір всередині гіганта, крижані стільці, раз Добі відродив фей всередині, він міг робити з гігантами, що захоче. Копія Добі дістала з рюкзака заварений чай та почала його демонстративно пити.

— Ти стільки любощів наговорила, — почав говорити Добі з голосом з нотками радості.

Від удару Катерини, голова скелета на якій була вдягнена металева маска полетіла вниз до землі.