Розділ 2

Хочеш я тобі вічне життя подарую?

Пішов ти, Добі…

Добі та Вазиль йшли до кордону з польським королівством, вони йшли через ліс та знайшли невелике поселення, поруч із шахтою.

— Вазиль, який у тебе план, щоб збільшити нашу чисельність?

— Добі, ти копія номер один?

— Ага, я найперша маріонетка, усе для найкращого друга, — сказав Добі вголос і подумав, — усе одно правди ти не дізнаєшся.

— Гаразд, мій план був — зібрати моїх друзів, яких я знайшов за часи мандрів.

— А яким чином ти запевниш їх іти до закляття, а не від нього?

— Я ще думаю над цим.

— Пообіцяй їм членство в ордені.

— Ти серйозно? Ти приймеш усіх охочих?

— Якщо договір із князем не обмежить чисельність ордену, то так, не переживай, щось піде не так, то спихнемо вину на князя.

— Керування орденом погано впливає на тебе.

— Викопування могил також, тому їх копають скелети, а обіцянки будеш робити ти.

— То, можливо, ми викрадемо кількох людей, та зробимо їх скелетами?

— Я не буду робити подібні жахіття.

— Вітаю вас, старі знайомі, як поживаєте? — привітався Вазиль.

— Відтоді, як ми збудували тут хутір, життя, справді, сяє, князь із нас навіть податки не збирає, — сказав староста, що виглядав вкрай блідим та сірим, хоча його рухи були енергійні, — Чарівно, тут така справа, скоро все ваше село може бути знищене, та мені потрібна ваша допомога, для того, щоб спинити це.

— Нам потрібна твоя допомога в одній справі, тоді ми долучимося до тебе.

О ви, певно, жартуєте, — подумав Добі й почав шепотіти Вазилю, — п-с-с, а ти коли з верховним вампіром встиг подружитися?

— Замовкни й слухай, що тебе просять, — проігнорував слова Добі Вазиль.