Початок

Краще вірні мертві, чим зрадливі живі.

Якийсь параноїдальний тиран

Краще вірні мертві, чим зрадливі живі.

Архінекромант Добі

1253 рік весна, десь у Карпатах. Готична будівля всередині гори, запах плісняви, тьмяне освітлення — один зі сховків ордену некромантів. Кімната зі вузьким вікном, простим столом зі шістьма стільцями, шафою заповненою книгами та пергаментами. Двоє некромантів сиділи за столом вдягнені в сірі мантії, на обличчі в них металеві маски у формі черепів. Мантії були покриті різними кістками, переважно ребрами, на грудях був приший череп.

— Я думав зменшити кількість уроків, на яких боготворять лідера ордена некромантів, наші учні ж колишні сироти, чи не думаєш, що було б краще, якби вони мали більше власної волі? — спитав Добі, тримаючи чашку чаю.

— Ви лідер ордену, тому мені дивно чути таку ідею, як єдиному із заступників.

— В основному ми відроджуємо безмозких маріонеток, хіба варто робити ще людей такими?

— Внаслідок подібного навчання, вони вас навряд чи зрадять, я не чув, щоб хоч якась із цих сиріт була агностиком до вчень ордену, окрім вас, звісно.

— Я став агностиком не через вчення, а через те, що орден вигнав мене, не пояснивши нічого.

Добі виглянув у вікно, згадавши, що напади на некромантів дозволені. Сита пташечка щасливо щебетала.

— Хоч комусь добре, — прошепотів Добі.

— Проте ви повернулися з вигнання, скинули всіх старійшин і тепер керуєте, — продовжив говорити заступник.

— Ті старійшини повтрачали ґлузд зі своїми наказами, якось не сильно їм допомогли їхні учні.

— Це навпаки добре, учні зацікавлені в захисті від зовнішніх ворогів, на внутрішню політику їм переважно чхати.

— Роман, князь Галицький мав цікаве листування зі мною, звісно листувалися ми гінцями, а княжий гінець залишав лист далеко від цього сховку. У листах князь кілька разів згадував, що може офіційно зробити гоніння некромантів незаконним, взявши нас під князівський захист.

— Думаю йому варто вірити, все-таки в нашому ордені десь 300 сотні людей, включно з учнями. Якби він обіцяв припинити гоніння всіх міфістів, або, як їх звуть у народі — нечисті, він би точно не зумів виконати цю обіцянку.

— Ніхто вже не каже міфісти. Люди звуть нечистю все, що не є твариною. Мене турбує не те що князь зможе виконати обіцянку, князівський захист значить, що ми будемо зобов’язані виконувати накази князя і видати положення сховків, а якщо відмовимося, то він буде мати привід звинуватити нас у зраді, кара за таке відома.

— Ви думаєте задалеко, проте я більш, чим певен, що якщо ви не хочете дратувати князя і видавати йому розташування нашої головної схованки, запросивши його сюди, то вам доведеться їхати особисто.

— Що дасть йому дуже зручну можливість схопити мене, бо титулу я не маю, а гоніння некромантів ніхто не відмінював.

— Ви розумний, ви зумієте пройти.

— Звісно, я розумний, я переміг того Гаргантюа, що служив старійшинам і зробив із нього армію нечисті.

— Після перемоги над тим Гаргантюа, ви можете не сумніватися у вірності ордена до вас.

— Ага.

— Добі, до вас банші, каже, що вона знає вас, — сказав один з учнів у сірій мантії.

— Звісно, хай заходить.

— Тоді я лишу вас наодинці, — сказав заступник Добі та покинув кімнату.

Банші залетіла до кімнати, пролетіла під стелею, приземлилася позаду Добі та почала говорити йому вухо.

— Я рада тебе бачити! — крикнула на весь банші.

— А-а-а, — прокричав у відповідь Добі, втративши слух на ліве вухо.

Блакитно білувате сяйво. Прозора дівчина, її руки вкрай тонкі, а зростом вона була ледь не на голову нижче Добі, тому коли вона левітувала, а левітувала вона постійно, вона спілкувалася з Добі на рівних, вона вдягнена в довге, кольору її тіла плаття, що постійно розвивається, навіть якщо немає вітру поруч. Ніхто не бачив чи має вона ноги, а за спробу Добі перевірити його маріонетка втратила голову. Привабливе обличчя, проте якщо довго на нього дивитись, воно наче починає розмиватися. Головного убору не має, а довжина залежить від настрою, бо змінюється вона зі швидкістю ляскання пальця.

— Пішли на вулицю! — крикнув Добі у відповідь та пішов до виходу зі сховку, — Як там мої старі друзі?

Вони вийшли на вулицю. Ззовні сховок був покритий зеленню, він знаходився. Таких сховків було багато. За кілька десятків кілометрів звідси стояли поля зернових, які оброблювали скелети, цей вантаж транспортували лише вночі в окремий сховок-склад. Звідти зерно розносили по звичайним сховкам.

— Я прийшла побачити тебе, а не розносити новини, не задавайся, — сказала банші.

— Точно, ти збиралася навідатися додому, в Ірландію, чому ти так швидко повернулася?

— Звучить, наче ти не хочеш мене бачити, я не маю потреби в сні та відпочинку, тому мандрую цілодобово, а через левітацію мені не потрібен корабель, щоби перетнути моря й океани.

— Гаразд, як там твої родичі?

— Ті самі гади, через яких я запрацювалася до смерті? Було приємно полякати їх до півсмерті.

— Це ж не єдине, що ти робила весь час…

— Звісно ні, до речі, я принесла із собою друга.

Банші полетіла в ліс та звідти в ошийнику вийшло біле створіння гуманоїдної форми без очей, із широкою щелепою та видними яснами кожного ікла.

— Я читав про них, це ж альп, так? Вони приносять людям кошмари та можуть їх навіть убити таким чином.

— Г-р-р, — проричав альп на Добі.

— Сидіти! — крикнула банші.

— Г-р, — проричав альп, сівши.

— Добі, просто навчи його не втручатися у твої сни та з нього вийде хороший домашній улюбленець.

— Тебе ніколи не вчили. що дарувати тварин неправильно? — Добі присів та розглядував альпа.