Розділ 57. Реакція, гіпотеза і несподіваний союз

Вальдемар очікував крику. Він очікував паніки, сліз, негайної втечі. Але Олена не закричала.

Вона завмерла, її рука так і залишилася біля рота. Страх на її обличчі був очевидний, але під ним, у глибині її очей, Вальдемар побачив щось інше — напружену роботу думки.

Тимофій, побачивши її переляк, тут же ступив уперед, інстинктивно затуляючи її від полиці.

— Не бійся! — прошепотів він так, ніби боявся, що «дух» його почує. — Це... це охоронець вежі. Він добрий. Він мені допомагає. Просто він... дуже не любить гостей.

Пояснення було абсурдним, дитячим, безглуздим. Але для Олени, що виросла у світі, де замовляння від зубного болю працювали, а в лісі жили лісовики, воно лягло на підготовлений ґрунт. Вона повільно перевела погляд з черепа на Тимофія, потім на неймовірний безлад у кімнаті.

І в її голові все склалося.

— Охоронець... — задумливо повторила вона. — Може, він не гостей не любить. А... безлад? Але не той, що ти влаштував. А... чужий.

Вона подивилася на свої руки, якими щойно збиралася почати прибирання.

— Може, духи прив'язані до речей, до пилу, в якому вони живуть? І коли хтось чужий приходить і намагається все змінити, навести свій порядок... це їх злить?

Вальдемар був вражений. Це сільське дівчисько, донька травниці, щойно, ґрунтуючись на одному надприродному явищі та белькотінні ідіота, сформулювала майже бездоганну гіпотезу, яка в точності описувала мотиви його поведінки. В її голові було більше логіки і здорового глузду, ніж у його учня в усьому тілі. Його ставлення до неї миттєво змінилося з роздратованої зневаги на насторожену повагу.

Олена, дійшовши свого висновку, змінила тактику. Вона більше не дивилася на кімнату з бажанням її прибрати. Вона дивилася на неї з обережністю гостя в чужому, але шанованому домі.

— Добре, — сказала вона тихо, але твердо, звертаючись радше в порожнечу, ніж до Тимофія. — Я не буду нічого чіпати. Але, Тимофію, ти не можеш так жити. Ти ледве на ногах стоїш.

Вона подивилася на нього з такою непідробною турботою, що навіть Вальдемару стало трохи не по собі.

— Я не буду тобі заважати. Але я приноситиму тобі їжу. Справжню, гарячу їжу з дому. Буду залишати кошик біля порога щодня. А ти... ти обіцяй мені, що будеш їсти. І відпочивати хоч іноді.

Це було геніальне рішення. Воно влаштовувало всіх. Тимофій отримував турботу і гарячі обіди. Олена отримувала можливість допомагати, не порушуючи кордонів таємничого «охоронця». А Вальдемар... Вальдемар отримував ситого і здорового працівника, знімаючи з себе обов'язки няньки.

— Я... я обіцяю, — розгублено пробурмотів Тимофій, зворушений до глибини душі.

Олена посміхнулася.

— Тоді домовилися.

Вона зробила крок назад, до виходу. Перш ніж піти, вона на мить затримала погляд на черепі, який все так само дивився на неї з полиці. І вона зробила щось абсолютно несподіване. Вона злегка схилила голову у ввічливому, шанобливому поклоні.

Потім вона пішла, залишивши за собою запах польових квітів і двох ошелешених мешканців вежі.

Вальдемар, порошинка на плечі свого учня, перебував у глибокій задумі. Він, великий маніпулятор, хотів лише відлякати настирливу дівчину. А в підсумку, сам того не бажаючи, він уклав із нею союз. Вона більше не була загрозою. Вона стала їхнім провіантмейстером. Їхнім відділом постачання.

Ситуація вийшла з-під контролю найнесподіванішим і, як не дивно, найвигіднішим чином.