Розділ 55. Виробниче пекло і побутові проблеми

Наступні два тижні вежа гула, як потривожений вулик. Час стиснувся в один нескінченний цикл: пробудження до світанку, робота, короткий сон, знову робота. Тимофій був одержимий. Він перетворився на живий механізм з обробки кристалів і зачаровування пер.

Вальдемар поринув у це виробниче пекло разом із ним. Він був невидимим диригентом цього оркестру. Він левітував потрібні інструменти, щоб ті опинялися під рукою. Він вказував на наступний кристал у черзі. І найголовніше — в критичний момент кожного зачарування він вливав свою магію, використовуючи [Подих Майстра], щоб перетворити хорошу роботу на бездоганну. Він витрачав ману, чекав на перезарядку, і знову витрачав. Раз у раз.

Але в їхньому налагодженому механізмі почали з'являтися збої. І були вони не виробничого, а суто побутового характеру.

Поглинутий роботою, Тимофій почав забувати їсти. Він міг цілий день просидіти над одним кристалом, харчуючись лише ентузіазмом і водою. Він схуд, під очима залягли тіні. Якість його роботи почала страждати від банального виснаження.

Крім того, у вежі запанував хаос. Пил, який Тимофій так завзято збирався вивести, тепер лежав товстим шаром. У кутку виросла гора брудного посуду. Обрізки пер та уламки зіпсованих кристалів були всюди. В іронічному пориві врятувати вежу від чистоти, Вальдемар ледь не довів її до стану звалища.

Він зрозумів, що його роль знову має розширитися. Він був не тільки наставником і контролером якості. Він мусив стати управляючим, економкою і нянькою.

Коли Тимофій пропускав обід, Вальдемар підлітав до полиці з провізією і, використовуючи [Магічний імпульс], кидав на підлогу яблуко або шматок в'яленого м'яса. Тимофій здригався, бачив їжу, що впала, і, сприймаючи це як турботливий натяк «духа», покірно йшов їсти.

Коли учень, вибиваючись із сил, намагався працювати за північ, Вальдемар підкрадався до його ліхтаря і тихим магічним «подихом» гасив полум'я. Натяк був ясний: робочий день закінчено.

Тимофій приймав цю турботу з благоговінням. У його свідомості «дух-охоронець» перетворився із суворого захисника і наставника на якусь подобу турботливого, хоч і дуже дивного, батька. Його відданість цій невидимій силі зростала з кожним днем.

Під кінець другого тижня їхня титанічна праця принесла плоди. На столі стояв великий ящик, доверху набитий готовою продукцією: близько двох сотень стандартних пер і п'ятдесят «майстерських» екземплярів, що світилися рівним, упевненим світлом. Гаманець був майже порожній — усі гроші, що залишилися, пішли на їжу та свічки. Їм терміново потрібна була ця угода.

Тимофій якраз забивав кришку ящика, готуючись наступного дня знову вирушити в місто, коли у важкі дубові двері вежі постукали.

Вони обидва завмерли. Вони не чекали на гостей.

Тимофій, витерши руки об штани, пішов відчиняти. Вальдемар швидко застрибнув на його плече, щоб краще бачити.

На порозі стояла Олена. Вона дивилася на Тимофія з неприхованим занепокоєнням.

— Тимофію? Я тебе цілих два тижні не бачила. Усе село каже, що ти замкнувся у вежі й працюєш як одержимий. З тобою все гаразд?

Романтика, яку вони так старанно ігнорували, повернулася і постукала в їхні двері. У найневідповідніший момент.