Розділ 32. Хибна інтерпретація та нова диверсія

Тимофій дивився на монету, що висіла в повітрі, і в його очах повільно змінювали один одного жах, подив і, нарешті, напружена робота думки. Вальдемар, затамувавши подих, чекав. Ну ж бо, бовдуре. Срібло. Гроші. Борг. Зв'язок же очевидний!

— Дух вимагає плату? — прошепотів Тимофій. — Або... або це знак? Знак, що вказує на скарб! Майстер мав сховати своє золото десь у вежі!

Вальдемар подумки вдарив себе по обличчю. Скарб! Звісно! Навіщо думати про проблеми, коли можна помріяти про багатство?

Але Тимофій на цьому не зупинився. Його думка, подібно до п'яного метелика, пурхнула далі й приземлилася на найідіотськішій з усіх можливих ідей.

— Ні... я зрозумів! — його обличчя осяяв спалах геніального прозріння. — Я читав про це в «Трактаті про симпатичну магію»! Душа великого майстра іноді прив'язується до його останньої, великої, незавершеної праці! Дух не просить грошей і не вказує на скарб. Він просить... завершити його роботу!

Він подивився на монету новими очима.

— Срібло! Чисте срібло! Це ж ключовий каталізатор для Великого Опусу! Для трансмутації свинцю в золото! Майстер Вальдемар був на порозі відкриття! І я... я мушу допомогти його душі знайти спокій, завершивши його працю!

Вальдемар заціпенів. З усіх можливих інтерпретацій його тонкого натяку ця була найкатастрофічнішою. Замість того щоб бігти до гоблінського банку, цей кретин вирішив, що він — обраний спадкоємець-алхімік, покликаний завершити справу всього життя свого вчителя. Справу, якою Вальдемар, до слова, ніколи й не займався, вважаючи трансмутацію вульгарною і нудною показухою.

План «Примарна Вежа» з тріском провалився, породивши нову, значно жахливішу загрозу: Тимофія-Алхіміка.

Немов прокинувшись від сну, учень кинувся до столу. Він акуратно зрізав ножем шовкову нитку, з благоговінням узяв до рук срібну монету і поніс її в алхімічний куток лабораторії. Прибирання, привиди, борги — все було забуто. Тепер у нього була велика і благородна мета.

Він змахнув пил з алхімічної реторти, розставив колби, дістав зі скриньки мішечки із сіркою та ртуттю. Він збирався почати змішувати інгредієнти.

Вальдемар зрозумів, що зволікати не можна. Тимофій, що намагається провести складний алхімічний дослід, — це гарантія вибуху, пожежі або, як мінімум, викиду отруйних парів. Потрібно було зупинити його негайно.

Нова диверсія. Швидка, ефективна, що створює фізичну перешкоду.

Його погляд упав на полицю прямо над алхімічним столом. Там, серед іншого мотлоху, стояв пузатий паперовий мішок з написом «Товчена крейда для накреслення рун».

Використовуючи залишки шовковини, щоб швидко перебратися з балки на полицю, Вальдемар і його мокриця опинилися прямо над ціллю.

Тимофій якраз схилився над столом, збираючись запалити пальник.

— Пробач, учню, — без тіні каяття подумав Вальдемар. — Але сьогодні алхімії не буде.

Він витратив обидві одиниці своєї мани на один, але потужний і точний [Магічний імпульс], спрямований в основу мішка з крейдою.

Мішок хитнувся, втратив рівновагу і полетів униз.

Він луснув, вдарившись об кут столу.

Пролунав глухий хлопок. Хмара густого, білого пилу накрила все навколо. Вона осіла на колбах, на пальнику, на дорогоцінних реагентах і на самому Тимофії, який якраз підняв голову.

Коли пил улігся, картина була наступною: алхімічний стіл був укритий товстим шаром білого порошку, роблячи будь-яку роботу неможливою. А посеред кімнати стояв Тимофій, з голови до ніг укритий крейдою, схожий на ожилу статую або, що точніше, на привида.

Справжнього привида.

Він подивився на свої білі руки, на зіпсовані інгредієнти. Великий Опус відкладався. Бо перш ніж творити алхімію, йому доведеться... прибирати. Дуже багато прибирати.

Вальдемар, спостерігаючи з полиці, не знав, сміятися йому чи плакати. Він запобіг одній катастрофі, але ціною повернення до найпершої загрози. Коло замкнулося.