Розділ 25. Тактичний відступ і хибні висновки

Напад не вщухав. Олена вже не намагалася говорити. Вона просто стояла, зігнувшись, і здригалася від безперервної серії чхань, які виривалися з неї, як залпи з кулемета. Її обличчя почервоніло, очі набрякли, а по щоках текли сльози — вже не від зніяковіння, а від суто фізичного страждання.

— Може, води? — з панікою в голосі запропонував Тимофій, роблячи крок до неї.

— Не підходь! — викрикнула Олена в короткій перерві між чханнями. Щойно він ступив ближче, напад, здавалося, посилився. — Апчхи! Ох, святі угодники... АПЧХИ!

Тимофій завмер, як наляканий олень. Він не розумів, що відбувається, але бачив прямий взаємозв'язок: він наближається — їй стає гірше.

Олена, притискаючи хустинку до обличчя, зробила кілька кроків назад, до дверей свого будинку.

— Тимофію, вибач, — промовила вона насилу, її голос був сповнений сліз. — Я не знаю, що це, але... здається... здається, у мене на щось алергія. На щось, що ти приніс із собою з вежі. Мені треба в дім.

Вона не стала чекати на відповідь. Розвернувшись, вона зникла за дверима, звідки ще кілька разів долинуло приглушене, страдницьке чхання.

Тимофій залишився сам. Повний, нищівний провал. Він стояв посеред вулиці, розчавлений і принижений, дивлячись на зачинені двері.

А на його черевику тріумфував Вальдемар. Перемога! Абсолютна, безумовна перемога! Він не просто зірвав побачення, він змусив об'єкт жадання свого учня тікати від нього, як від чуми. Він — геній. Ляльковод. Майстер інтриги.

УВАГА! — спливло системне повідомлення.

Квест "Зрив побачення" успішно виконано.

Нагорода: 20 Досвіду.

Отримано новий титул: [Повелитель Полінозу].

Ефект: Рослини, що викликають алергію, тепер вважають вас своїм другом.

Вальдемар упивався своєю геніальністю. Він змусить цього телепня забути про дівчат і згадати про борги. Зараз Тимофій, розчавлений горем, поплентається додому і нарешті візьметься за справу!

Але Тимофій був Тимофієм. Його логіка працювала за своїми, недоступними для геніїв законами.

Він постояв ще хвилину, дивлячись на двері. Потім на свій одяг. І в його голові, нарешті, сформувався висновок. Висновок, який змусив би будь-яку розсудливу людину схопитися за голову.

«Вона має рацію, — осяяло його. — Звісно! Вежа! У ній же віковий пил, пліснява в підвалі, гербарії з рідкісними, екзотичними рослинами... Звісно, у неї алергія на мою вежу!»

Його обличчя з понурого й розгубленого перетворилося на рішуче.

«Я зрозумів! Щоб завоювати її серце, я повинен зробити так, щоб їй було комфортно поруч зі мною! Я повинен...»

Вальдемар із завмиранням серця чекав на продовження. «...продати вежу? Сплатити рахунки? Знайти роботу?»

«Я мушу влаштувати генеральне прибирання!» — закінчив свою думку Тимофій. — «Я вичищу всю вежу! Відмию її зверху донизу! Викину весь старий мотлох, виперу всі гобелени, відмию кожен камінчик! І тоді, коли я прийду до неї наступного разу, чистий і неалергенний, вона не зможе встояти!»

З цією новою, сяючою метою в очах, він розвернувся і бадьорим, енергійним кроком попрямував назад до вежі.

Вальдемар, сидячи на його черевику, перетравлював почуте. Його тріумф розсипався на порох. Його блискуча перемога обернулася найстрашнішою загрозою, яку він тільки міг собі уявити.

Він хотів змусити учня зайнятися фінансами, а натомість спровокував прийдешній «чисто-покаліпсис». Апокаліпсис, в якому він, порошинка, був ворогом номер один.