Розділ 23. Підготовка до диверсії і вибір зброї

Село зустріло їх гулом життя. Для Вальдемара це був черговий шок. Після тиші вежі й природних звуків поля, гул десятків голосів, гавкіт собаки, стукіт молота з кузні й запах свіжого хліба з пекарні злилися в оглушливу какофонію. Тимофій ішов головною вулицею, і кожен його крок був для Вальдемара зміною диспозиції.

Ось він, будиночок травниці. Акуратний, з різьбленими віконницями. Біля ґанку, в горщиках і на грядках, буйно цвіли десятки рослин. Олена стояла до них спиною, підв'язуючи якусь високу рослину з жовтими квітами.

Тимофій сповільнив крок. Його впевненість, і без того невелика, випаровувалася з кожною секундою. Він зупинився в тіні великого дуба, нібито для того, щоб поправити ремінь на сумці, а насправді — щоб набратися духу.

Ця коротка перерва була для Вальдемара подарунком долі. Він оглянув поле майбутньої битви — сад Олени. Йому потрібна була зброя. Щось, що зробить спілкування з Тимофієм для дівчини максимально некомфортним. Ідея прийшла сама собою, геніальна у своїй ницості. Алергія.

Якщо щоразу, бачачи Тимофія, дівчина буде чхати, плакати і свербіти, їхні романтичні зустрічі швидко зійдуть нанівець.

Але для цього потрібен був правильний алерген. Не просто пилок, а концентрований екстракт страждань. Вальдемар, чиї знання в алхімії та гербології були енциклопедичними, почав сканувати поглядом рослини. Папороть — марно. Ромашка — слабко. І тут він побачив її. Непомітно причаїлася в кутку грядки. Чхальна трава. Мерзенний бур'ян з дрібними, непоказними квіточками, чий пилок міг змусити чхати навіть кам'яного голема. Ідеально.

— Ми спускаємося, — скомандував Вальдемар своїй мокриці. — Швидка вилазка. Ціль — та рослина в кутку.

Вони з'їхали по штанині Тимофія, як по пожежній жердині, й опинилися на землі. До грядки було рукою подати.

Потрібно було зібрати «боєприпаси». Як? Вальдемар розмотав частину своєї дорогоцінної павучої шовковини. Липка нитка послужить чудовим збирачем. Але головним контейнером стане сама Манова Мокриця. Її пухнасте, моховисте тіло було ніби створене для того, щоб збирати на себе пилок.

Вони підповзли до куща Чхальної трави.

— Працюй, Пожирачу Ефіру, — прошепотів Вальдемар. — Трись об ці квіти. Збери для нашого друга Тимофія невеликий подарунок.

Мокриця, не розуміючи мети, але підкоряючись бажанню свого господаря, почала старанно тертися об суцвіття. Жовтий, дрібний, мов пудра, пилок огорнув їх. Він налип на шовкову нитку, вкрив мокрицю щільним шаром, обліпив самого Вальдемара. Вони перетворилися на ходячу біологічну бомбу уповільненої дії.

У цей момент Тимофій, нарешті, зважився. Він глибоко вдихнув і зробив крок з-під тіні дуба, прямуючи до Олени.

Їхній час вийшов.

— Назад! На борт! Швидко! — подумки закричав Вальдемар.

Кинувши шовкову нитку, яка і так вже зробила свою справу, вони, вкриті жовтим пилком, рвонули до черевика «транспорту», що рухався.

Встигнути застрибнути на людину, що йде, було завданням не з легких. Але відступати було нікуди. Диверсія була підготовлена. Залишилося лише доставити «подарунок» за призначенням.