Розділ 20. Стрибок віри і великий світ

Скрип дверей був для Вальдемара як удар гонга, що сповіщає про кінець раунду. Тимофій, зашнурувавши другий черевик, випростався і зробив крок до виходу. Земля здригнулася. Їхній шанс зникав.

— Швидше, ти, лінивий слимаче! — подумки заревів Вальдемар, підганяючи свою мокрицю.

Відстань до черевика скорочувалася, але занадто повільно. Ще один крок Тимофія — і вони залишаться позаду.

Часу на те, щоб доповзти і прилипнути, не було. Залишався тільки один, найвідчайдушніший варіант. Стрибок.

Вальдемар ніколи не стрибав. Порошинки не стрибають. Але він був не просто порошинкою. Він був Омагіченою Порошинкою з навичкою [Магічний імпульс].

Він розвернув свою мокрицю так, щоб вона дивилася прямо на гігантську шкіряну стіну черевика. Він витратив одну одиницю мани, спрямувавши імпульс не на ворога і не на предмет, а під себе.

Активовано навичку [Магічний імпульс]!

Сила вдарила в підлогу під ними. Це було схоже на постріл із крихітної гармати. Їх підкинуло в повітря.

Це був не політ і не падіння. Це була неконтрольована катастрофа, що летіла по параболі. Вони переверталися в повітрі, світ обертався. Вальдемар бачив підлогу, стелю, ногу Тимофія, знову підлогу.

Їхньою метою була штанина. Але в хаосі польоту вони промахнулися.

Вони врізалися не в штанину. Вони приземлилися прямо в розв'язаний шнурок черевика, що бовтався вільною петлею.

Активувати [Магічну Адгезію]? — послужливо запитала Система.

«ТАК!» — встиг подумати Вальдемар за мить до того, як Тимофій зробив наступний крок.

Ривок був жахливим. Їх жбурнуло вперед разом зі шнурком. Вальдемар вчепився у свою мокрицю, а та — у шнурок, і вони бовталися на цьому імпровізованому атракціоні, як брелок на зв'язці ключів.

Тимофій ступив за поріг.

І Вальдемар уперше побачив світ за межами вежі.

Це було приголомшливо. Повітря було іншим — пахло сирою землею, травою та ранковою свіжістю. Світло було яскравішим, кольори — насиченішими. Простір здавався нескінченним. Він бачив гігантські зелені списи (травинки), кам'яні валуни (гравій на доріжці) і вдалині — велетенську стіну лісу.

Вони покинули стартову локацію.

Тимофій ішов стежкою, і для його крихітних пасажирів це було схоже на землетрус. Кожен крок підкидав їх, мотав з боку в бік. Вальдемар з усіх сил намагався втриматися і не дати своєму скакуну розтиснути «обійми».

Він не знав, куди вони йдуть. Він не знав, що на них чекає. Але одне він знав точно: його світ щойно став незмірно більшим. І в цьому величезному, новому світі мало бути значно більше можливостей для повернення своєї величі, ніж в одній-єдиній курній кімнаті.

Пригода почалася по-справжньому.