Розділ 17. Світанок, прибирання і перше випробування

Світанок вливався в кімнату повільно, як густий сироп. Перші промені сонця, пробившись крізь курне скло вікна, лягли на стіл довгими золотими смугами. У цих смугах закружляли в стародавньому танці міріади його побратимів — звичайних, безмозких порошинок. Вальдемар дивився на них і вперше бачив не просто сміття, а потенційну армію. Цілий народ, що чекає на свого лідера.

Він відпочивав, дозволяючи своєму ядру мани повільно наповнюватися. Поруч спала його мокриця, його вірний Пожирач Ефіру. Їхня велика праця лежала на пергаменті, і тепер їхня доля була в руках божества, що спало на ліжку.

І ось божество почало прокидатися.

Тимофій замугикав уві сні, перевернувся на інший бік, і ліжко протестуюче скрипнуло. Вальдемар завмер. Це був момент істини.

Учень сів на ліжку, протираючи заспані очі. Він виглядав ще жалюгіднішим і розгубленішим, ніж зазвичай. Посидівши так з хвилину, він встав, потягнувся з гучним хрускотом і побрів до умивальника.

Вальдемар не зводив з нього свого уявного погляду. «Ну ж бо, ідіоте, — подумки благав він. — Подивися на стіл. На своє домашнє завдання. На лист!»

Але Тимофій, вмившись, зробив не те, чого від нього чекали. Він оглянув свій робочий стіл, завалений книгами, пергаментами й огризками, і його обличчя скривилося в гримасі невдоволення.

— Який безлад, — пробурмотів він собі під ніс. — Майстер Вальдемар завжди казав, що порядок на столі — це порядок у голові.

Серце Вальдемара, якби воно в нього було, впало б у п'яти.

Тимофій узяв зі стільця стару, заляпану чимось ганчірку. Для Вальдемара це був не просто шматок тканини. Це був Тканинний Катаклізм. Длань Долі. Наближення кінця світу, що готовий був змести всі його труди, його самого і його сплячого союзника в небуття.

— Мокрице, підйом! Тривога! — подумки закричав він, штовхаючи свого супутника.

Він влив половину своєї накопиченої за ранок мани в [Магічний імпульс], щоб добряче копунити сонька. Пожирач Ефіру стрепенувся, злякано засмикався.

Тінь від ганчірки вже накрила їх.

— Біжімо! — скомандував Вальдемар, тягнучи свого скакуна в бік найближчого укриття — важкої керамічної чорнильниці.

Вони ледве встигли сховатися за її масивною основою, коли ганчірка опустилася на стіл. Почалося прибирання.

З невблаганністю льодовика ганчірка рухалася по столу, згрібаючи пил, крихти та інше сміття. Вона змахнула на підлогу огризок яблука. Стерла кілька старих плям.

А потім її шлях проліг прямо через пергамент з їхнім посланням.

Вальдемар заплющив би очі, якби мав повіки. Він чув лише глухий, шорсткий звук, з яким груба тканина терлася об папір. Це був звук знищення його надії.

Ганчірка пройшла далі, згребла ще трохи пилу і була відкладена вбік.

Настала тиша.

Тремтячи від напруги, Вальдемар визирнув зі свого укриття. Він подивився на пергамент.

І його світ завмер.