Розділ 5. Спокуса маною та несподіваний союзник

Страх — це розкіш. Розкіш, доступна тим, у кого є нервова система, інстинкт самозбереження і, зрештою, є що втрачати. Вальдемар фон Штрудель, архімаг, майже забув це почуття. Вальдемар, порошинка, зіткнувся з ним впритул.

Але поверх страху, як густа олія на воді, розтікалося інше, значно знайоміше й могутніше почуття — жадібність. Не просто жадібність до золота чи влади, а фундаментальна, первісна жага мага — жага сили. Ця крапля, що лежала за кілька сантиметрів від нього, була не просто небезпекою. Це була можливість. Концентрат чистої магії. У його нинішньому світі, що складався з дерева, пилу та розчарувань, це було все одно що знайти філософський камінь у купі гною.

«Ризик розчинення — 95%», — послужливо нагадала Система.

«А шанс на успіх — цілих п'ять відсотків! — подумки парирував Вальдемар, викривляючи логіку з майстерністю досвідченого демагога. — У минулому я провертав ритуали і з меншими шансами на успіх!»

Те, що в минулому в нього були захисні бар'єри, артефакти та можливість у разі невдачі втекти в інший вимір, він волів не згадувати. Рішення було прийнято. Він піде на ризик.

Залишалася суща дрібниця: подолати відстань. Разом зі своїм новим, безмовним компаньйоном він став важчим. Потоки повітря від хропіння Тимофія тепер лише злегка його лоскотали. Потрібен був новий спосіб пересування.

І тут підлога знову здригнулася. Тимофій на своєму ліжку перевернувся з боку на бік, і дерев'яними мостинами пройшло відчутне тремтіння. Вальдемар разом зі своїм «причепом» зсунувся на долю міліметра.

Ось воно! Сейсмічна активність!

План народився миттєво. Він використовуватиме ці поштовхи, щоб «дострибати» до цілі. Це був болісно повільний процес. Кожні кілька хвилин Тимофій вовтузився, і Вальдемар просувався на нікчемну відстань. Він почувався альпіністом, що підкорює Еверест повзком. За пів години він подолав близько п'яти сантиметрів. Крапля стала ближчою, її магічне сяйво — яскравішим.

Саме тоді на периферії його зору з'явився рух. Щось довге, сріблясте й стрімке рухалося вздовж плінтуса. Воно було величезним, як древній дракон, його тіло вкривала металева луска, а довгі вусики-антени обмацували простір перед ним.

Лусочниця. У минулому житті Вальдемар і не помітив би це нікчемне створіння. Зараз же він дивився на сріблястого левіафана з благоговійним жахом.

Створіння, вочевидь, теж привабив запах. Але не тільки магії. Його шлях лежав повз краплю, до іншої цілі — до книги, яку впустив Тимофій. «Некрономікон для чайників» був старим фоліантом, і клей у його палітурці містив смачний для лусочниці крохмаль.

Монстр рухався швидко. І в міру його наближення Вальдемар відчув щось нове — потужний потік повітря, створюваний у кільватері цієї істоти. Це був справжній ураган за його мірками!

І в голові архімага знову клацнув перемикач. Відкинувши обережність, він дочекався моменту, коли лусочниця проноситиметься повз. Потік повітря підхопив його здвоєну порошинку і поніс! Це було не рівня млявому дрейфу на хропінні. Це був політ на борту винищувача!

«Так! — подумки тріумфував він, проносячись повз дерев'яні каньйони та ущелини. — Ось це я розумію! Використовувати нижчих істот для своїх цілей! Я все ще геній!»

Його тріумф був недовгим. Лусочниця, наблизившись до краплі, різко звернула у бік своєї основної цілі — книги. А Вальдемар, підхоплений інерцією, продовжив політ по прямій.

Прямо до магічної калюжки.

УВАГА! НЕБЕЗПЕКА! — волала Система червоними літерами. — КІНЕТИЧНЕ ЗАНУРЕННЯ! ЙМОВІРНІСТЬ РОЗЧИНЕННЯ: 95%! НЕУНИКНИЙ КОНТАКТ ЧЕРЕЗ 3... 2... 1...

Він нічого не встиг зробити. У нього не було гальм. Не було керма.

Його крихітне здвоєне тіло торкнулося тремтячої поверхні бурштинової краплі.

На мить світ зник. Не було ні болю, ні звуку. Було лише відчуття... розчинення. Його структура, його сама суть почала розпадатися під натиском концентрованої мани. Його свідомість, його дорогоцінне «Я», яке він проніс крізь смерть, почало танути, як цукор в окропі.

Це був кінець. Дурний, безславний кінець. Він, Вальдемар, буде знищений краплею настоянки для концентрації. Іронія була настільки густою, що її можна було їсти ложкою.

Але перш ніж його свідомість остаточно згасла, він відчув ще щось. Його супутник, безіменна, безмозка порошинка, до якої він прилип, прийняла на себе перший, найпотужніший удар. Вона розчинилася миттєво, безслідно, мов камікадзе, що закрив свого командира.

І ця доля секунди, ця жертва невідомого солдата мікросвіту, дала Вальдемару шанс.