Фінал

Ось воно — створіння, ніби витвір ангелів. Ось він — квітневий, теплий промінь сонця, схований у потертій, старій торбі. Цей неосяжний, світлий світ, що тепер умістився в запиленому багажнику старого авто. Ці прекрасні тонкі руки, не створені для роботи: вони були призначені лише для розкоші — золотих браслетів, але аж ніяк не для скотчу. Ось вона — сукня, біліша й легша за хмару в спекотний день. Нині її красу та витонченість не бачив ніхто, крім Архипа.

Старе авто покидало мурашники новобудов, везучи Віолетту кудись — у новий, незнайомий світ, де є вона, Архип і хтось іще? Усе здавалося таким нереальним і таким неможливим, що радше скидалося на сон, аніж на правду.

Далі місцевість змінювалася — ставала дедалі химернішою й загрозливішою. В’їзд у лісосмугу зустрів Архипа високими старими ялинами, на гілках яких сови виводили свої похмурі пісні. Верхівки дерев хиталися від поривів вітру й ніби вказували Архипові шлях до місця дії. Змієподібна дорога вела дивну пару глибше в ліс, і ще за п’ять хвилин машина зупинилася.

Архип вийшов з авто, відкрив багажник і зняв із Віолетти мішок. Дівчина, як і раніше, не могла поворухнутися й, дивлячись йому в очі, лише хрипко стогнала. Ні, це був не Архип. Це точно не Архип. Ця людина не була схожа на того сором’язливого хлопця в кав’ярні й на того галантного хлопця в ресторані. Вона не була схожа на того, в кого є душа, хто вміє відчувати й співчувати.

Перед Віолеттою стояв чи то дикий звір, чи то бездушний голем. Він не скидався на лиходія — радше на людину під гіпнозом або на робота. Як же Віолетті хотілося привести хлопця до тями, сказати щось таке, що могло б пробудити в ньому людину. Але що таке «людина»? Що означає — бути нею або не бути?

Постоявши трохи біля багажника, Архип узяв на руки свою обраницю й попрямував углиб лісу — до блідо мерехтливих удалині вогнів. Беззахисне добро було у владі безжального зла, під підошвами якого хрустіли сухі гілки, мов ребра гімнаста, що впав із висоти.

Наблизившись нарешті до вогнів, Віолетта побачила ту галявину, яку бачила уві сні. Тремтіння й відчуття безвиході прошили тіло бідної дівчини наскрізь. Вогні, до яких Архип ніс Віолетту, виявилися вогнями смолоскипів, що їх тримали в руках люди, вдягнені в такі самі балахони, як і Архип.

Навіщо вона тут? Адже це точно не Віолетта мала бути тут — можливо, хтось інший, але точно не вона. Не вогні смолоскипів, а вогні розкішних вечірок у не менш розкішних апартаментах мали б привертати її увагу. І що це за стіл, на який кладе її Архип? Тут мали б бути ікра, шампанське й милі маленькі тарталетки з креветками. Та й не стіл це зовсім, а холодний, гладкий камінь, недбало розмальований рунами й символами, зірками та написами. Хіба так вона мала дивитися на зорі?

Архип розкинув руки й підняв голову до неба. Люди зі смолоскипами оточили вівтар, на якому лежала Віолетта. Вона виглядала як ягня, яке обступили голодні вовки: беззахисна й приречена.

Архип почав говорити щось незрозуміле — не мовою, якою говорять звичайні люди. У тому, що він вимовляв, було багато приголосних і майже не було голосних. Це скидалося на молитву. У міру того як Архип говорив, за спинами його соратників почав густішати туман, дерева тривожно гойдали гіллям, а співи сов стихли, поступившись тиші, яку порушував лише свист вітру.

Одне його дмухання — і всі смолоскипи згасли, окрім одного, що стояв біля узголів’я незручного ложа Віолетти. Архип замовк і втупився кудись удалечінь, просто перед собою.

Біля узголів’я Віолетти почулися кроки й чиєсь важке дихання: хтось підступав до вівтаря з усіх боків. Очі Віолетти судомно бігали, намагаючись побачити те, чого краще ніколи не бачити.

Архип схилився над дівчиною й прошепотів останню молитву. Один із його поплічників подав йому ніж і ту саму порожню книгу, яку Віолетта бачила в Архипа в готелі. Розгорнувши її майже посередині, він глянув на Віолетту й ледь помітно всміхнувся.

Відсторонені очі дівчини на мить спалахнули жахом. Архип змахнув ножем — і вже за секунду лезо торкнулося шкіри, пішло глибше й глибше, забираючи все. Залишився тільки останній видих красуні — і його ввібрала порожня книга.

Боги отримають вечерю. Архип — останній подих до своєї колекції, у якій імена, обличчя, статус і ранг не мали жодної ваги.

А Віолетта? Чи отримала вона щось, окрім «честі» бути містком між світами? Чи винесла з цього бодай якийсь урок? Навряд. А чи залишила по собі слід? Зникнення юної дівчини помітили лише за місяць: тісному, задушливому бомонду не було діла до однієї з них. Вони жили миттю — їх не цікавило ні «до», ні «після».

Ким був Архип? Божевільним убивцею? Релігійним фанатиком? Навіщо йому все це? Відповідь ховається в туманній імлі — так само, як і відповідь на інше запитання: скільки усмішок, скільки прекрасних облич осіло в його пам’яті? Скільки останніх подихів увібрала його книга?

Хлопець багато мандрував — з міста в місто — на своїй старенькій машині. Якось, зайшовши до кафе, він запримітив дівчину біля вікна. Вона тримала в руках Марка Аврелія — «Наодинці з собою». Сховавши руки в кишені й єхидно всміхнувшись, Архип підійшов до неї та мовив:

— Привіт. Мене звати Архип… але я не люблю коней.