Перше побачення.

Похмурий, сірий ранок ніяк не пасував до настрою Віолетти. Дрібний і противний дощ настукував меланхолійну мелодію, використовуючи як музичний інструмент дахи будинків, асфальт і листя дерев. Холодний вітер, немов поганий листоноша, розкидав краплі дощу в обличчя перехожих, на їхній одяг і парасолі, не залишаючи шансу сховатися й залишитися сухим.

Така погода геть позбавляла можливості вдягнути легку літню сукню, яку вчора так довго вибирала Віолетта на сьогоднішнє побачення. До питання свого образу дівчина завжди підходила відповідально: заздалегідь планувала, як буде фарбуватися, яку зачіску підбере й у який одяг убереться. На ній усе й завжди виглядало гармонійно. Здавалося б, їй і не потрібно вигадувати комбінації для свого образу, адже й так усе на ній виглядало ідеально, та сама дівчина так не вважала.

От і зараз, насупивши свій прекрасний маленький носик і насупивши ідеально рівні брови, вона сиділа на ліжку, втупившись у свою шафу, й розмірковувала над другим варіантом одягу на таку погоду. До побачення залишалося менше пів години, а Віолетта була зовсім не підготовлена. Її це злило ще й тому, що вона розуміла: Архип прийде на зустріч у своєму звичному образі.

І вона мала рацію: вдягнувши на побачення нашвидкуруч вибраний рожевий спортивний костюм і запізнившись майже на годину, Віолетта, увійшовши до кафе, побачила Архипа у звичному для нього вигляді. Зробивши вигляд, ніби вона зовсім і не запізнилася, дівчина сіла за стіл до Архипа і, оглянувши його з ніг до голови, сказала:

— Вочевидь, ти не дуже-то й готувався до побачення…

— То в нас таки побачення? — усміхнувся Архип.

— Ну… ні. Але можна було й освіжити образ.

— Це моя улюблена олімпійка, я в ній всюди.

— Я так і зрозуміла. Може, розкажеш мені про себе? Ти казав, що ти тут ненадовго. Чим ти займаєшся?

— Працюю на батька. До кінця тижня — так, залишився один захід, а потім поїду в інше місто.

— А ким ти працюєш?

— Роблю речі, які будуть корисні для суспільства. Якщо перестану цим займатися — суспільству кінець.

— То ти в нас щось на кшталт президента чи міністра?

— О ні, навпаки: я лише маленький атом. Але ж із цих атомів і складається всесвіт, правда?

— Ну, не хочеш говорити прямо — не говори, — ображено сказала Віолетта.

— А що щодо тебе? Ти розумієшся на вині, на моді, на всіх існуючих кліше й трендах. Чому ж чоловіки бачать у тобі лише іграшку?

— З чого ти це взяв? — розмова для дівчини ставала дедалі неприємнішою.

— Хіба я не правий? Тобі не досить поверхневих суджень про себе, і саме тому ти ходиш із книжкою Ніцше, щоб хтось одного дня побачив, що ти не просто обгортка, а в тобі ще є глибина. Хіба ні?

Дівчина опустила голову — їй не було що відповісти. Погодитися означало зазнати поразки, але заперечувати цей факт було б нерозумно й означало б закопувати себе ще глибше. Хлопець помітив, як дівчині стало дискомфортно, та з незворушним обличчям продовжив:

— Парадокс у тому, що під час нашої першої зустрічі я помітив: ти ідеальна, надто ідеальна для цього світу. І це не через книжку — ні. «Заратустра» — це занадто: він не в’яжеться з такою зовнішньою красою та внутрішньою потворністю. «Заратустра» був приводом підійти й побачити в тобі те, що я очікував побачити.

— І що ж ти очікував побачити?

— Досконалість. Чистий аркуш, не заплямований релігією, філософією та упередженнями про буття. Твоя соціальна невинність підкуповує більше, ніж це поєднання лате й книжки. Коли я підійшов до тебе, то ніби увійшов у чистий дім, де все стоїть на своїх місцях: не торкнуте людиною, не загажене непотрібними речами. Твоя свідомість чиста, а твоя глибина, Віолетто, якщо хочеш знати, — це глибина Маріанської западини. Це робить тебе особливою.

— Ого. Ти наговорив мені стільки всього, що я навіть не знаю: ображатися мені чи сприймати це як комплімент. У будь-якому разі мені такого ще ніколи не казали.

— О, я не хотів тебе образити в жодному разі. Просто знай, що ти надто ідеальна для мене й для цього світу загалом.

— Ну, дякую, — усміхнулася Віолетта. — Ми так нічого й не замовили...

— Та-а-ак... — протягнув Архип.

Дівчина, за вислизьким поглядом хлопця, зрозуміла, що в нього немає грошей, щоб оплатити каву, тож вона вирішила пригостити його:

— Яку каву ти будеш? Сьогодні, так уже й бути, я плачу.

— Еспресо. Вчитимуся пити правильно, — з усмішкою на обличчі й легким збентеженням у погляді відповів Архип.

Забравши свій лате та еспресо Архипа, Віолетта повернулася назад до столу й, поставивши каву перед ним, сказала:

— Знаєш, це зовсім не в моїх правилах — платити за чоловіків. Зазвичай усе відбувається навпаки.

— То я в тебе в цьому плані перший? — пожартував Архип.

— Можна й так сказати. Є в тобі щось таке, що чіпляє мене. Тільки-от не можу зрозуміти, що саме. Мабуть, однієї такої зустрічі мені недостатньо.

— Це що? Запрошення на друге побачення? — спитав Архип.

— Ні. Це ти мене маєш запросити. Не все ж мені добиватися тебе. Може, ти щось зробиш?

— Я заїду за тобою завтра о восьмій, нормально буде?

— У тебе є машина? — здивувалася Віолетта.

— Ну звісно. Я ж не автобусом їжджу містами, — засміявся хлопець. — Це, швидше за все, не та машина, яку ти собі уявила, але їздить — і за те спасибі.

— А звідки ти знаєш, яку машину я собі уявила?

— Я думаю, що на тлі тих машин, на яких тебе катали, моя й поруч не стояла. Втім, це ж не важливо?

— А куди ми поїдемо? — спитала Віолетта.

— Це буде сюрприз. Хочу трохи зануритися у твій світ.

— Навіть так, — усміхнулася Віолетта. — Ну добре, це інтригує.

— Мені час бігти, — Архип зробив два ковтки кави, повністю допивши її. — Так правильно? — усміхнувся він і подивився на дівчину.