Інший світ

Минуло три тижні. Життя Віолетти повернулося у звичне русло. Кавалери, ресторани, дороге вино й дорогі подарунки знову наповнило  життя молодої красуні. Думки про красеня з кафе відступили, як і вивітрився весь негатив щодо дивного хлопця, який усе зіпсував. «Полювання» на самодостатніх чоловіків тривало, але замість звичного «хочу, щоб у мені побачили особистість» прийшло покірне «зате».

Якось, блукаючи супермаркетом між полицями з дорогим шампанським, краєм ока Віолетта помітила знайому їй людину в синій олімпійці. Він ретельно вибирав щось у відділі побутової хімії й не бачив дівчини, яка вже не могла відірвати від нього погляду. Якщо Віолетту можна було порівняти з прекрасною гортензією, то хлопець радше нагадував сіхотинський рододендрон — стабільний у своєму образі, попри оточення. Відтоді як вони востаннє зустрілися, хлопець виглядав зовсім інакше: він більше не сутулився й не розтягував свою кофту руками, засунутими в кишені. Вигляд він мав цілком упевнений; було в ньому щось таке, що привернуло увагу Віолетти. Це було дивно, адже зовні він був просто звичайним, можливо, навіть надто звичайним для вишуканого смаку дівчини.

Обравши потрібну хімію, хлопець підвів голову й побачив дівчину, що дивилася на нього. Він усміхнувся й ніяково махнув їй рукою, вітаючи Віолетту й не очікуючи отримати бодай якусь відповідь. І справді: так, на думку дівчини, вульгарно могло вітатися лише бидло, а не культурні хлопці. Хлопець рушив у бік каси, а Віолетта, трохи постоявши й подумавши, пішла за ним.

Дівчина не розуміла, навіщо вона йде за ним і що збирається йому сказати: чи то нахамити, чи вибачитися за свою поведінку, чи відчитати за те, як він привітався. У цьому була вся Віолетта: її дівоча невизначеність часом змушувала відчувати незручність за той чи інший вчинок, але, оскільки вона дівчина, їй це було пробачливо.

І ось зараз, підійшовши до каси й ставши за хлопцем, зазирнувши йому в кошик, дівчина не придумала нічого кращого, ніж сказати:

— А навіщо кошик, якщо в ньому лише відбілювач?

— А навіщо кошик, якщо в ньому лише шампанське? — відповів хлопець запитанням на запитання.

— Мені так зручніше, — відповіла дівчина.

Хлопець саркастично усміхнувся, нічого не відповівши, розрахувався й потихеньку вийшов із супермаркету. Змішане відчуття сорому й ніяковості, немов поганий коктейль, приготований самою панянкою, ніби змушував її все переграти, а тому, швидко розрахувавшись за пляшку шампанського, дівчина стрімко попрямувала за хлопцем. Майже наздогнавши його вже на вулиці, Віолетта гукнула:

— Ей! Стій!

Хлопець зупинився. Дівчина підійшла майже впритул і промовила своїми чарівними губками:

— Ти ж не вважаєш мене дурною?

— Тебе турбує те, що про тебе думають. Хіба що це я вважаю дурістю, — відповів хлопець.

— А чому тебе це не турбує?

— А чому має? Не суспільство створює мене — це я створюю суспільство.

— І яким же чином ти створюєш суспільство? Ти навіть каву неправильно п’єш! — відповіла Віолетта.

— А хто тобі сказав, що правильно, а що неправильно? — усміхнувся хлопець. — Суспільство, яке хоче, щоб ти пила еспресо за два ковтки?

— Ну так же правильно…

— Що це в тебе? — він указав на пляшку шампанського. — Чудове шампанське: дороге й витримане. Але хто тобі сказав, що креман буде гіршим, якщо методи виробництва однакові? Суспільство.

— Мені здається, ти дуже все ускладнюєш, усе згущуєш, — сказала Віолетта.

— Згущую? — усміхнувся хлопець. — *Solve et coagula*, — промовив він незрозумілою мовою.

— Що це? — спитала дівчина.

— «Згущуй і розчиняй» латинською.

— Ти знаєш латину?

— Трішки, зовсім небагато, — відповів хлопець. — Якщо ти не зрозуміла всього того, що я намагаюся сказати, то мені легше думати, що це я дурень, аніж ти.

Хлопець говорив так важко й незрозуміло, ніби дівчина розгорнула книжку того автора, навіть ім’я якого вона ніяк не могла запам’ятати. Молодий чоловік говорив так упевнено, ніби збирав усі ці байки ще від їхньої першої зустрічі. Він простяг дівчині руку й мовив:

— Архип. Але коней я не люблю.

— Що? Коней? — дівчина вже майже образилася, та Архип, помітивши це, продовжив:

— О ні, це не те, про що ти могла подумати. Моє ім’я перекладається як «володар кінноти», всього лиш.

— Дивне ім’я. Ти теж дивний, — сказала дівчина. — Моє ім’я Віолетта. Не знаю, як воно перекладається, якщо чесно.

— Що ж, приємно познайомитися, Віолетто, — відповів Архип. — Мені вже час іти, маю багато справ.

— Так. У мене теж повно справ, — збрехала дівчина. — А ми ще зустрінемося? — несподівано для себе спитала Віолетта.

— Навіщо?

— Мені було б цікаво послухати тебе ще.

— Я приїхав сюди лише на тиждень, у мене повно справ, і я навіть не знаю...

— Тоді до завтра? — наполягала Віолетта. — Може, в кафе, там, де ми вперше побачилися?

— Добре, — видихнув Архип.

Віолетта ніколи не запрошувала хлопців на побачення. Зазвичай це кавалери кружляли довкола неї, мов бджоли над прекрасною квіткою, з бажанням здобути солодкий нектар. Невже глибоке світобачення Архипа спонукало дівчину побачити цей світ інакше? Чи це було бажання ткнути його в його неправильні судження про життя й показати, як правильно? Ні. Це не було коханням із першого погляду — це було зовсім не кохання, а радше азарт.

Цього разу в сіті «мисливиці» потрапила не велика, відгодована риба, а радше маленька, нічим не примітна, проте рідкісна рибинка, яку хотілося спершу детально роздивитися, перш ніж випустити назад. Архип в очах Віолетти був радше підлітком-бунтарем, аніж чоловіком, тим паче — сформованим чоловіком. А чи можна взагалі сприймати всерйоз слова людини, яка в цьому житті зовсім нічого не досягла? Може, таким способом він виправдовує свою нездатність реалізуватися у світі? Він же точно не може собі дозволити не те що пляшку, а навіть келих шампанського. Усе це підбурювало Віолетту вивчити Архипа ближче. Вона хотіла зрозуміти його і водночас показати інший бік медалі, щоб він таки нарешті збагнув, що так жити не можна.